Бажає ширшого простору —
Схопитись і злетіти вгору,
Життя брудне, життя нікчемне
Забути і пізнать надземне,
Все неосяжне — охопити,
Незрозуміле — зрозуміти!
О друже мій, то не дурниці —
Всі ті щасливі небилиці
Про райських гурій, про Нірвану,
Про землю ту обітовану.
Вони тягар життя скидають
І душу раєм надихають,
Чи все ж те розумом збагнути,
Що дасться серцеві відчути?
І чи можливо без утрати
Свобідний творчий дух скувати?
І хто Поезію-царицю
Посміє кинуть у в’язницю?
Хто вкаже шлях їй чи напрямок?
Коли вона не зносить рамок?
В ній всі краси кольори сяють,
В ній всі чуття і змисли грають!..
До мене, як горожанина,
Ставляй вимоги — я людина.
А як поет — без перепони
Я стежу творчості закони;
З них повстають мої ідеї —
Найкращий скарб душі моєї.
Творю я їх не для шаноби;
Не руш, коли не до вподоби.
І ще скажу, мій славний друже,
Я не беру життя байдуже.
Високих дум святі скрижалі,
Всі наші радощі і жалі,
Всі ті боління, і надії,
І чарівливі гарні мрії —
Все, що від тебе в серце впало,
Не загубилось, не пропало...
Моя девіза — йти за віком
І бути цілим чоловіком!
Харків, 1902 р.
|
