Мов серпанок срібнотканий,
Пишно зорями убраний,
Розіслався,
Розгойдався
Наді мною сон різдвяний,
Білий сон.
З-за мережаних заслон
В розколисаній уяві
Мріють образи ласкаві,
Ніжні, лагідні, хупаві...
Он вони... он-он...
Полохливою юрбою
В’ються, в’ються
І сміються,
Наче бавляться зі мною;
То мов хвилі сколихнуться,
То мов хмарою поймуться,
Опов’ються
Білою габою.
А за ними, а за ними,
Ген за хмарами густими,
Ген за гронами рясними
Зоряних світів
Урочисто херувими
Свій виводять спів.
Чую... «Нова радість стала,
Що на небі хвала...» — Хвала!
Гримнула й земля
І в акордах задрижала.
Від небесного хорала
Вся душа моя заграла,
Вся душа моя!
Сполошились,
Закрутились
Думи-мрії, мов орлиці,
Мов ті вихори завії,
Сніговиці,
Забуяли молодії
Думи-мрії —
Білі птиці...
Бачу небо променисте;
Бачу поле біле, чисте...
Хто це в санях? Я і ти,
Ми мчимося без мети,
Мов яка пекельна сила
Нас на крила
Підхопила
І шалено понесла.
Пам’ятаєш: хуртовина
Зразу загула!
Що за зміна? Що за зміна
Несподівано зайшла?
Небо вкрили чорні хмари, —
І якісь гидкі почвари
В темряві густій
Крилами зашелестіли,
Засичали, засвистіли,
Нас навколо оточили,
Як гадючий звій.
Понад нами,
Мов без тями,
Хтось, регочучи, гасав,
Хтось полохав наші коні
І якісь огні червоні
В полі розкидав.
Далі... щось мов застогнало,
Збувшися снаги;
Все ущухло враз і стало
Тихо-тихо навкруги.
Знову місяць в небі сяє
З-за розірваних заслон,
Мов чаклує, навіває
Мрійний сон.
Пам’ятаєш, моя мила?
Нас мана тоді водила...
Ти голівоньку схилила
На плече моє.
Небо зорями сміялось,
А до мене усміхалось
Личенько твоє.
Пам’ятаєш: на морозі
Як ми щиро обіймались,
Як ми палко цілувались,
І в знемозі
Зомлівали, наче п’яні?
Пам’ятаєш ті кохані
Ночі зоряні, різдвяні?
Пам’ятаєш: чисте поле,
В санях ти і я?..
Ох, ти, доле, моя доле!..
Гей, моя бурлацька воле —
Розкоше моя!
Без дружини і без хати,
Я не вбогий, я багатий:
Є що в мене пригадати,
Тим і гордий я!
Ночі, ночі
Ті різдвяні!
Очі, очі
Ті кохані!
Ви той скарб мого життя,
Що беріг я, що леліяв,
Щоб його десь не розвіяв,
Пилом, снігом не привіяв
Холод забуття.
А чи ж згадуєш ти, мила,
Те, як нас мана водила
В сяйві зоряних ночей?
Чи ота пекельна сила
Так тоді наворожила,
Що ти й пам’ять загубила?
Де ж бо ти? Агей!..
Чи цвіт серця твого стято,
Злою силою заклято?
Чи тебе ордою взято
Бранкою в полон?
Пригадай же хоч на свято
Цей різдвяний,
Цей коханий,
Мов серпанок мрійнотканий,
Срібний сон!
Київ, 1913 р.
|
