Один — самотою
Сидить над водою
На березі синього моря
Козак чорнобровий,
Сумний, мовчазливий
Від туги тяжкої та горя.
В задумі глибокій
Сидить кароокий,
Нічого не чує, не баче,
А море плескоче,
А море клекоче.
Мов тихо-тихесенько плаче.
От став він ходити
Та море просити,
До нього він руки здіймає:
«Ой, мореньку ж, море,
Розваж моє горе!..» —
Гукає до нього, благає.
«Ні роду-родини,
Ні долі-дружини
На світі собі я не маю.
Як тая билина
В степу, сиротина
Один в самоті пропадаю.
А доля щаслива —
Така вередлива...
Її я не мав і не маю;
Даремно блукаю,
Її я шукаю
І в полі, і в темному гаю».
І став зажурився,
Аж весь похилився
Козак скам’янілий неначе.
А море плескоче,
А море бурхоче
Та ніби зітхає і плаче.
«Як світом нудити,
То краще й не жити!»
Він скрикнув, у вир поглядає.
«Ачей на дні моря
Позбудусь я горя,
Там доля мене привітає!»
І, стиснувши руки
З нелюдської муки,
Він кинувсь в холоднії хвилі.
Вони розійшлися
І знову зійшлися,
Сховавши його, як в могилі.
З-за хмар височенько
Пливе місяченько
І сипле проміння тремтяче...
А море плескоче,
Мов вимовить хоче,
Та тільки тихесенько плаче.
Анапа, 1895 р.
|
