Розцвівся пишно мій садок.
Рясна черемха, і бузок,
І яблуневий цвіт
В своїм убранні молодім
Блищать на сонці золотім
І шлють йому привіт.
Барвінок стелиться в траві;
В зеленій свіжій мураві
Рясніють квітоньки:
Жовтогарячі, голубі
І срібні, з ними ж у юрбі
Конвалій пелюстки.
Ставні, поважні явори,
Дуби, зіпнявшись догори,
Красують мовчазні.
Заледве вітер набіжить,
По їх верхах зашамотить
І зникне в гущині.
Цвіте, буяє рідний край,
Немов казковий тихий рай,
Фантазії і спів!
Ось чую... Що то ляскотить,
В яснім повітрі аж дзвенить?
То соловейків спів.
«Прийшла весна, прийшла красна,
Розкішна, люба, чарівна!
Тепло і світ несе вона,
Розбуджує від сна!
Живімо ж всі, поки життя
Дає нам світлі почуття,
Хвилини щастя, забуття, —
Не буде вороття!
Радіймо всі — весна прийшла!
Вітаймо сонце, що тепла
Дає й для мушки і стебла, —
Хвала йому, хвала!..»
Так соловейко щебетав,
А я сидів і сумував,
Мене не тішив спів.
Туманом мій повився зір,
Мов темна ніч, важкий докір
В душі моїй бринів.
Вітай, бажаний гостю мій!
Але, на жаль, спів любий твій —
Це пісня не моя.
Бо звик ти очі закривать,
Коли почнеш пісень співать, —
Цього не вмію я...
Розкішний край мій у ярмі,
Мій люд — невільники німі,
На їх устах печать.
Що бачу я, що чую я,
Те пісня й віддає моя:
Умію я... ридать.
Чернігів, 22 травня 1904 р.
|
