Знов стелиться переді мною шлях
Через терни, байраки, дике поле...
Куди ж по всіх зневір’ях та жалях
Знов поженеш мене, лихая доле?
Чи вже ж у мандрах по чужих краях
Ще мало мук зазнало серце кволе?
Дарма, дарма... Як Марко той Проклятий,
Я мушу все блукати і блукати.
Та не провина, тяжча од усіх,
Мене гнітить, мов торба за плечима,
Жене на шлях, позбавлений утіх, —
Мене провадить сила невидима.
Вона страшна, як первородний гріх,
Знадна, як рай, що зник перед очима.
В душі лишилась згадка того раю, —
Чи ж не його тепер я скрізь шукаю?
І ось тій силі невідомій я
Коритися без оборони мушу.
Самітність, вірна подруга моя,
Іде за мною вслід, куди не рушу,
І, мов холодна темна течія,
Вливається і студить мою душу...
Ні радощів, ні щастя, ні кохання,
Одно мені судилося: блукання!
Чи я знайду спочинок за життя,
А чи тоді, як ляжу в домовину —
Там, в царстві тіней, снів і забуття,
Куди з старим Хароном я полину,
Відкіль немає більше вороття,
Де ніч — за день і вічність — за хвилину?
Запав туман... І в тиші урочистій
Я бачу шлях у далині імлистій.
Бери ж, мандрівцю, костур і рушай,
Прощай, похмурий, непривітний краю!
Кажу тобі востаннє це «прощай»,
Бо повернутись знову не бажаю.
Свій жаль тяжкий, зневагу і одчай,
Що ти завдав, в собі я заховаю
І, бредучи від хати і до хати,
Піду в світи порадоньки шукати.
Катеринодар, 14.II 1902 р.
|
