Дівчино-серденько! Ти мов рожевий цвіт
Напрочуд кожному пишаєшся красою.
Хто раз тебе уздрить, забуде цілий світ
І мимохіть услід полине за тобою.
Та знай: краса твоя непевна, як туман.
Минуть літа, і що ж? погаснуть очі-зорі,
Змарніє личенько, зігнеться пишний стан
І зникне навіть тінь краси...
Memento mori!
Тепер тобі весь світ здається чарівним,
Він манить, зваблює — таємний та чудовий...
Але настане час, і досвідом тяжким
Розвіється украй твій запал поверховий;
Приваби світові обернуться у дим
І, зраджена життям, ти схилишся у горі,
Що марно вік минув на бенкеті гучнім
І ти на заході життя...
Memento mori!
Москва, 1899 р.
|
|
|
