Сеньора Анджеліні
І рицар Піколіні
Кохалися собі.
Про їх святе кохання
Живуть оповідання
Ще й досі у юрбі.
Він рицар був славетний,
Рубака достометний...
А хто була вона?
Тендітна, гарна пані,
Два роки по віддані,
Покірлива жона.
Їх доля вередлива,
Година нещаслива
Немов на глум звела,
Щоб очі їх зустрілись,
Щоб душі запалились,
А потім — розвела.
Раз якось на турнірі
Між натовпом, у вирі,
Побачились вони.
Ласкавий усміх... очі...
Нудьга щодня, щоночі
І божевільні сни!..
Вчинити шлюбну зраду
За втіху, за принаду
Вони не сміли, ні.
Воліли вже терпіти,
Щоб потім не горіти
В пекельному вогні.
Закохана сеньора
Блукала, наче змора,
По замку уночі;
А вдень плела панчішки,
Забула жарти, смішки,
Самотньо живучи.
І рицар Піколіні
Сеньору Анджеліні
Кохав шалено так,
Що від недосипання
Та з горя запивання
Сухий став, як будяк.
І як вони кохали,
Про те лиш зорі знали
І тайну берегли;
Самі ж вони нікому,
Тим більш одне одному
Сказати не могли.
Так марно дні минали,
Тихесенько спливали,
Як по воді листок.
Запали в неї груди,
А з нього, кажуть люди,
Вже сипався пісок.
І от, як сил не стало,
Як листячко опало
І промінь сонця згас,
Вони тоді зітхнули
І вічним сном заснули
В один і той же час.
Геть-геть аж за три милі
Лежать коханці милі
І тайну бережуть.
Над ними коник скаче,
Пожовкла тирса плаче
І бджілоньки гудуть.
Сеньора Анджеліні
Аж змокла в домовині —
Все дрібні сльози ллє;
Сама зубами дзвонить,
А сльози ронить, ронить...
І не перестає.
А рицар Піколіні,
Згадавши Анджеліні
І свій самотній вік,
Застогне, нещасливий,
І ляже то на лівий,
А то на правий бік.
Чи вміють же кохати
І почуття ховати
Отак тепер і в нас?
Еге! шкода й питання —
Бо на таке кохання
Тепер урвався бас.
1912 р.
|
