Я її в домовину живу поховав
Без процесії, без похорону,
Не читав псалтиря, молитов не співав,
Не було і посмертного дзвону;
Тільки пугач кричав, тільки вітер ревів,
Похоронний виводячи спів.
Ніч зловіща була, як безодня страшна.
Жовтий місяць дивився з-за хмари,
Мов обличчя мерця... І та хвиля сумна
Була хвилею лютої кари.
«Вічну пам’ять» у лісі десь вовк завивав,
Як її в домовину живу я ховав.
Довга вічність пройшла за ту хвилю одну...
Власне серце я видер руками
І до неї поклав у холодну труну,
І стояв, і дивився без тями.
Чи я знав, що чинив? Чи того я хотів?
Сам собі я тоді пояснить не умів.
І скінчивши злочинство, ногою став я
На руйновищі щастя булого;
Скам’янілий стояв, без думок і чуття, —
Не було в мені місця живого.
Не зітхав, не ридав і волосся не рвав,
Наче пам’ятник, я мовчазливий стояв.
Я її в домовину живу поховав,
Без процесії, без похорону,
Не читав псалтиря, молитов не співав,
Не було і посмертного дзвону;
Тільки пугач кричав, тільки вітер ревів,
Похоронний виводячи спів.
Харків, 1902 р.
|
