Чи це був дивний сон, чи маячня слабого?
Ні, ні, це діялось — я пам’ятаю все,
Все до найменшого, незначного, пустого...
Бо й досі навіть, як я згадую про се,
Тріпоче серденько від спомину самого.
Кінчився літній день, і сонце на упрузі
Вечірньому було. Легенько подихав
Вітрець із півночі. Тополі, мов у тузі,
Стояли мовчазні... І гомін ущухав...
Кувала тільки десь сумна зозуля в лузі,
А ти, мов янгол той з надхмарної країни,
Рожевим світлом вся, од голови до ніг,
Осяяна на тлі червоної калини,
Стояла з усміхом на личеньку... Й не міг
Я одвести очей від пишної картини!
І довго-довго я стояв перед тобою,
Зворушений до дна, у захваті німім,
Мов зачарований надземною красою...
О, що б я дав тепер, аби в житті моїм
Ти і лишилась так... щасливою маною!
1899 р.
|
