«Зрада! Зрада!» Воно,
Це словечко одно,
В моє серце вп’ялося гачками,
Вляло в душу мою
Заразну течію
І сточило її хробаками.
Мов злочинна рука,
Невблаганна, важка
Впала раптом розбурхана сила —
Розірвала в шматки
Найніжніші квітки,
Найсвятіший огонь погасила.
І тепер всюди тьма...
Порятунку нема,
Зникли радощі, втіхи, принада...
Всі думки і чуття,
Всю окрасу життя
Проглинуло словечко це: зрада!
Зрада, зрада!.. Вона,
Ця потвора страшна,
Зрада, наче той смок, невмолима,
Наді мною щомить
В’ється, б’ється, сичить
І зеленими світить очима!
Що вчинив я кому?
І за вішо? чому?
Я не знаю, не знаю, не знаю...
Де мій згублений рай?
Серце крає одчай...
Я ж за брамою раю конаю!..
Чернігів, 1907 р.
|
