Ні, не забув тебе я, люба зірко,
З свого чуття і з пам’яті не збув...
Хоч як було на серці гірко-гірко,
Ні, не забув тебе я, люба зірко,
Ні, не забув.
Хоч добре знав, що все пішло намарне,
Що враз з тобою все я потеряв, —
Все те розкішне і принадно гарне,
Хоч добре знав, що все пішло намарне,
Хоч добре знав...
Проте кохав, кохав до божевілля!..
Ківшами сліз я жаль свій заливав,
А жаль той ріс, буяв, як чад похмілля...
Проте кохав, кохав до божевілля.
Проте кохав!..
Ох, жаль, той жаль пекучий, невимовний,
Він серце бив на часті, мов рискаль,
А в іскрах сяв там образ твій коштовний...
Ох, жаль, той жаль пекучий, невимовний,
Ох, жаль, той жаль...
Так рік минув, та не минули муки.
Бодай би вже востаннє спалахнув
І згас огонь кохання та розпуки...
Так рік минув, та не минули муки...
Так рік минув...
Чернігів, 1905 р.
|
