Регіт, жарти і шепіт зальотних зітхань...
Наче хвилі морські випливають,
Колихаються пари в танку pas d’Espagne.
Виринають і знову зникають.
Арлекін, королева, циганка і паж,
Капуцин і метелик моторний...
Оксамит, і єдваб, і вуаль, і плюмаж...
Колір білий, малиновий, чорний...
Ллється згуків журливих танечний каскад,
І ті згуки чарують, гойдають...
У потоці бурхливім шумить маскарад!
Очі сяють, обличчя палають...
Тільки я в тій юрбі метушливій, як тінь,
Як той привид, самотній блукаю;
Не шукаю інтриг і цікавих вражінь,
Байдуженько на все поглядаю.
Коли враз біля себе я шепіт почув:
«Чом ти, друже мій, так зажурився?»
І той шепіт мене наче в груди штовхнув,
Мов отрутою в душу полився.
Чи я чув десь той голос, той шепіт давно?
Чи колись мені голос той снився?
І побачив я — чорне якесь доміно...
І очима в ньому затопився.
Але що ж це? Мов промінь з-під маски, з очей
Впав і постать осяяв незнану...
Я пізнав, я пізнав ту округлість плечей.
Ту звабливість розкішного стану!
І я ввесь затремтів і поблід... Це вона!
Моя мрія, і щастя, і згуба!..
Мить, одна тільки мить — і в юрбі, як мана,
Мені зникла з очей моя люба.
Я мов вихор зірвався, не чуючи ніг,
І, штовхаючи пари завзято,
Протискався, шукав, та знайти вже не міг:
Доміно ж так багато, багато...
Регіт, жарти і шепіт зальотних зітхань...
Наче хвилі морські випливають,
Колихаються пари в танку pas d’Espagne,
Виринають і знову зникають.
Чернігів, 1906 р.
|
