Ніч безока над містом стоїть,
Візники... пішоходи... майдан...
Дрібно сіється дощ, хлюпотить;
Світло гасне і знов миготить
Крізь туман.
Попідстінню, мов тінь, я снуюсь,
Наче злодій, скрадаюсь у тьмі,
Ока людського, світла боюсь,
Бо я раб і ганебно хилюсь
У ярмі.
І здригається серце моє
У стисканні невільничих пут,
А нудьга, як той спрут,
Присмокталась і кров з нього п’є...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Тихо... Що то ніби грає,
Ніби жалібно співає.
Іскорками, блискавками,
Огневими стрілоньками
Блискає, тремтить?
Чуєш знову, чуєш знову
Ти розкішну, любу мову,
Що в кольорах пишних квітів,
У промінні самоцвітів,
Сяючи, бринить?
То мов стогоном заллється,
То мов буря понесеться...
Чи ридає? Чи сміється?
Тихо, серце, цить!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Ось вона хвилями суму хлюпочеться,
В душу вливається, ніжно лоскочеться,
Чайкою скиглить, безтямно ридаючи,
Мов найдорожче в могилу ховаючи...
Мов над життям, переповненим мукою,
Грозить прокльонами, стогне розпукою,
І, наче вибух чуття неподільного,
Крик у ній чується — крик божевільного!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . .
То знов звивається
Срібними жалями,
Переливається
І розсипається
Слізьми-кришталями!
Мов зомліваючи,
Руки ламаючи,
Хтось на могилі голосить,
Серцем зневаженим,
Тяжко ображеним
Вже не благає, не просить...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Скрипонько-зрадонько,
Люба принадонько,
Тихо-помаленьку грай, —
Серця самотного,
Серця скорботного
Вкрай не вражай!..
. . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Уночі під дощем,
Загорнувшись плащем,
Я ловлю, я хапаю ті звуки,
А вони все ростуть,
Моє серденько рвуть
І клубочаться в нім, як гадюки!..
Дрібно дощ капотить,
Світло ледве мигтить...
І поволі туман налягає...
Хто прогляне крізь тьму?
Чи болить же кому,
Що поет безпритульний ридає?!
Чернігів, 1907 р.
|
