Тоді, як лишаюсь я сам,
В ті хвилини святого спокою,
Коли наді мною
Розкривається небо, мов храм, —
І там
Я чую, як співи велебні лунають,
Як журно в небесних житлах
Херувими пречисті зітхають
В сльозах...
Коли я себе почуваю їх братом,
Таким чистим, прозорим, крилатим,
З душею, як арфа чутка.
І ніжновразлива,
Така,
Чутливо-гучлива,
Що від подиху вітру бринить,
Зітхає, як пахощі квітів таємних...
В ту мить
Почувань невимовних, надземних
В людині святого єства
Я виймаю портрет її, образ мого божества,
Я дивлюся, дивлюся без краю,
І, мов любу дитину свою,
Тихенько гойдаю...
Цілувати не смію, а тільки молю,
Благаю відчути, як вірно, безмежно кохаю,
Люблю!..
І співаю молитву-надію
І мрію, і млію...
І вдивляюся знову в коханії риси лиця,
І, напруживши волі останні зусилля,
В екстазі, в огні божевілля
Воскресить намагаюсь мерця!
І певен, що те, чого люди
Не можуть зробить,
Я силою чуда зроблю, і вона буде жить!
Хай же станеться чудо! хай буде! хай буде!
Чернігів, 1907 р.
|
