Був один такий час: на важких терезах
Вже хиталася доля Вкраїни,
А вона, наша ненька, стояла в сльозах,
В сподіванні страшної хвилини.
По широких степах ще котилась луна,
Марний відгук кривавої січі...
І надходила ніч непрозора, сумна,
Що, мов пугач, дивилась у вічі.
Де-не-де серед тиші ще хтось з кобзарів
Грав, неначе прохав на подзвіння;
То не дума була, то був лірницький спів,
Над труною тужне голосіння...
Ніч і тиша сумна присипляли усіх,
Навіть тих, хто і в бою не гнувся...
Коли раптом веселий зневажливий сміх
Серед мертвої тиші почувся!
І здригнулися всі у питанні німім:
Хто б посмів так одважно сміятись,
Коли звикли усі, шоб не вдарив той грім,
І від власної тіні ховатись.
Ще ж у пам’яті свіжа подія була.
Як в неволі сконав Калнишевський...
Хто ж сваволець, що має відвагу орла?
То сміявся Іван Котляревський.
Він співав і сміявся. І голос його
То лунав соловейковим співом,
То нараз затихав, — і він замість того
Реготався, охоплений гнівом.
Він до бою не кликав, бо знав, що у сні
Спочиває натруджена сила,
Що по довгій, столітній козацькій війні
Ніч столітня тепер наступила.
Він не плакав, бо серцем прозрів, що народ,
Відпочивши від мук лихоліття,
Зрозуміє причини колишніх пригод
І завдання нового століття.
Та він бачив, що люд той не мав голови,
Що вже пан свого краю цурався, —
Тоді жовч закипала у нього в крові
І він з панства того реготався! —
Так минали літа... І новітні співці
Відгукнулись на голос той дужий.
Засвітились помалу в хатах каганці,
Прокидався слабий і байдужий.
І збирались один по однім вояки,
І під прапором правди святої
Виростали з землі, шикувались полки,
Чувся поклик: «До зброї! до зброї!..»
Не неволя чужа і не сила меча —
Гаслом стало: освіта й наука,
Проти нападу злого і тьми і бича
Ся найкраща в житті запорука!
Та не всі вирушали, відкинувши страх,
Як ті лицарі славні, завзяті —
Ще багато їх спить, поховавшись в норах,
Ми не бачимо їх на цім святі!
Годі ж спати! Прокиньтесь! Ви спали сто літ!
Мабуть, виспались добре, нетяги?!.
Чи ж сховали в душі ви святий заповіт?
Чи набралися сил і відваги?
День надворі! Нас кличе новий наш гетьман,
Не гетьман військовий, а культурний.
Тим гетьманом тепер у нас батько Іван,
Що вказав нам шлях літературний!
Він між нами тепер! Він зібрав нас усіх
Хто ж на поклик його не озветься?!.
З-поза довгих ста літ чи ви чуєте сміх?
То Іван Котляревський сміється!..
с. Осняки, на Чернігівщині, 24/VIII 1903 р.
|
