Коли мимоволі, мов тая гадюка,
На серденьку туга кубельце зів’є
І буде вас гризти нудьга і розпука,
І горе кайданами душу скує, —
Тоді, в ту сумну, безпорадну хвилину,
Щоб серцеві бідному дать супокій,
На рідну кохану свою Україну
Полиньте на крилах укоханих мрій.
І роки дитячі в тих мріях повстануть,
Мов марево любе хороше у сні,
І з усміхом чистим ласкаво поглянуть,
Як перше — байдужі, веселі, ясні!
Згадається вам вся краса і принада,
Якою багатий розкішний наш край:
І в буйному цвіті садок, і левада,
І батьківська рідна оселя, і гай,
І Ворскло, й куші верболозу гнучкого,
І став, і тополі сріблясті, стрункі,
І повні того почуття чарівного,
Пісні соловейка звабливі, дзвінкі...
Ті згадки рожеві про давнє, забуте
Росою цілющою з неба впадуть
І в серденько, лютим морозом окуте,
Живущої сили вони увіллють.
1894 р.
|
