Ніч. Тихо, як в усі. І важко, і душно.
Замовк цілоденний гармидер і шум, —
І я у знемозі лежу непорушно,
Один, самотою, без сили і дум.
Весь день проминув у даремних турботах,
Весь день був зужитий на працю гидку,
Ту працю, що лине в щоденних клопотах
Про власний добробут у власнім кутку.
Доволі, над силу. Спокою, спокою...
Не треба нічого, байдуже про все —
Знемігся на силах я, впав під вагою...
Нехай же хоч ніч забуття принесе.
Як тихо навколо. Зійшов срібнорогий
Мандрівець північний і все освітив,
Зирнув і до мене в покоїк убогий
І весь його сяєвом ясним залив.
Химернії тіні прослалися долі
Від столу, завіс і квіток на вікні.
Лежу я безсилий, позбавлений волі,
І втоплюю очі в портрет на стіні:
Замислене чоло додолу схилилось,
Поважний і страдницький вираз лиця,
Неначе в нім горе всесвітнє відбилось,
І очі глибокі, сумні без кінця...
У шапці й кожусі і вуса козачі...
Не можу очей одвести, притягла
Мене якась сила могутня й неначе
Солодка дрімота всього поняла.
Як пильно, докірливо дивляться очі,
Немовби говорять... Ні, се не портрет,
Се в місячнім світлі зимової ночі
Стоїть він, живий наш великий Поет!
Стоїть і з докором хита головою...
Мій боже! либонь, він говорить зі мною?!
. . . . . . . . . . . . . . . . . .
Довго-довго я дивлюся
З високого неба;
Виглядаю, та не бачу,
Чого мені треба.
Над могилою моєю
Чорний ворон кряче,
А душа моя убога
Сумує та плаче...
Сини мої, дочки мої,
Квіти — мої діти —
Знеможені, зубожені,
Морозом прибиті!
Виростав вас, доглядав вас
На втіху та диво,
Сіяв зерно, сподівався
На добрії жнива...
Та ба! думка одурила,
Як і перш дурила —
Зледащіла, знікчемніла
Козацькая сила!
Пішли в найми до сусіда,
Своє залишили,
Запродали Україну,
Степи та могили!
Занедбали й те, що мали
Землячки кохані,
Славних прадідів великих
Правнуки погані!..
. . . . . . . . . . . . . . . . . .
І враз я прокинувсь... Химерною грою
Сріблясті проміння в вікні миготять.
Портрет на стіні... Але що ж це зі мною?
Чому в мене сльози на віях тремтять?
— Мій батьку, Тарасе! Люблю я Вкраїну,
Її не цурався я; щастя моє
Я в ній покладаю, за неї я згину, —
Віддам їй всі сили, здоров’я своє!
Але я знемігся... Не велет я дужий,
Я син свого часу, і хрест мій важкий,
Але до святих твоїх дум не байдужий,
І в серці зберіг заповіт дорогий,
І всі ми такі... Нам приборкано крила;
Хробак лихоліття нам серце сточив,
Але не сточив він любові до діла
І творчої сили він в нас не убив.
Та ж сила — ознака живого народа;
Її ніщо в світі не може спинить,
Вона, як сама невмируща природа,
Будує, руйнує, щоб знову творить.
І слушний час прийде — вона стрепенеться,
Всіх нас об’єднає, докупи зіллє,
Нехай же просяє, нехай усміхнеться
Повите журбою обличчя твоє!
Катеринодар, 1902 р.
|
