День гніву, день божого гніву настав!..
І в душах на ґвалт задзвонила тривога,
І очі з благанням звернулись до Бога,
Аби не карав!..
Але милосердя його доточилось до самого краю, —
І лютий був Господа гнів!
Він голосом помсти бурхав і гримів,
Як перше з вершини Сінаю.
І з чорних, насичених полум’ям хмар
Він слав за ударом удар!..
Палали в пожежах садиби і села,
Валились ліси, пустошились од граду поля,
І квіти пов’яли, і вилягли зела —
Стогнала земля,
Аж, чорна, сумна — невесела...
І пошесті вийшли з таємних печер,
Мов хижі потвори блукали усюди,
В людині шакалом завив людожер,
І гинули звірі, і гинули люди...
А хто був живий, не умер,
Завзявся злобою в душі брат на брата:
З ненависті злої, з облуди химер
Точилась між ними гризня, ворожнеча
завзята.
Єдиною втіхою людям була,
Єдину надію в їх душі несла —
Се зложена генієм пісня крилата...
І от коли Господа гнів
Вже ніби помалу почав ущухати,
Тоді янгол Смерті безгучно злетів
До вбогої генія хати.
І ледве простер свої крила сумний посланець
Урвалася пісня і вмер її віщий творець...
Од краю до краю по цілому краю,
Мов галич, луна лиховісна неслась,
Шугала, буяла і з криком одчаю
Гадюкою в душу вп’ялась!
Гнів божий скінчився... Земля знемоглась
І сном опочила. Але наростало
Вже ремство в зневажених душах людей, —
Не спав Асмодей...
А небо мовчало.
. . . . . . . . . . . . . . . .
Рине хвилею сумною
Похід похоронний,
У тумані над юрбою
Котиться луною
Спів журливий, многотонний...
Дим кадила благовонний.
В’ється над труною.
Короговки чорні мають
Довгими рядами,
Смолоскипи маяками,
Рудо-жовтими вогнями,
Блимаючи, сяють —
Шлях до ями, шлях до ями
Світлом позначають.
Плачуть дзвони на дзвінниці,
Хвилі суму гонять,
Мов сестриці-жалібниці,
Сльози ронять-ронять...
Припадають до землиці,
В’ються, б’ються, наче птиці,
Жалощами дзвонять.
Янгол Смерті головою
Похилився над труною
З пишними вінками.
Він закрив лице руками
І немов... ридає...
Боже! змилуйся над нами!
Жаль ваги не має!
. . . . . . . . . . . . . . . .
Вони ідуть, вони ідуть
Непевною ходою,
Немов один тягар несуть
І гнуться під вагою.
Неначе спільним ланцюгом
Межи собою скуті,
Ідуть, ідуть вони гуртом —
Пригноблені, зігнуті.
Їх лиця — зсохла лобода;
Так лиця їх зів’ялі
Зсушила напрасна біда,
Непереможні жалі.
Вони ідуть, як ті раби,
Подражнені і кволі,
По довгих муках боротьби
Без сили і без волі.
Але у грудях тих рабів
Огонь життя тріпоче,
Палає в них жагучий гнів
І помста палахкоче.
Здається: ось вони ідуть,
Та стануть всі і зразу
Ланцюг ненависний порвуть,
Щоб скинути образу.
Але їх дух, їх рабський дух,
Що здавна звик скорятись,
Спиняє їх свобідний рух,
Примушує схилятись.
Вони ідуть, вони ідуть
Дорогою сумною,
Тягар життя свого несуть
За любою труною.
За ними линуть дві мари:
Розпука і Безсилість,
Дві поневолені сестри,
Дві — різні, і дві — цілість.
«Защо? чому? навіщо жить?» —
До Бога звівши руки,
Розпука кидає в блакить
Крик навісної муки.
Але Безсилість край труни
Хитає головою.
Вони ідуть, ідуть вони
Покірно за труною.
А там на обрію, в хвості
Процесії, за ними
Тумани сунуться густі
Привиддями страшними.
То він, зрадливий друг людей,
Одвічний ворог Богу,
Справляє шабас Асмодей,
Святкує перемогу.
Вони ідуть, вони ідуть
Непевною ходою,
Тягар життя свого несуть
І гнуться під вагою.
Київ, 1912 р.
|
