У панів

Степан Васильченко

Ларькові так соромно, що й місця собі він не знайде.

А пан каже:

— Вон звідціля, Ларько, бо ти злодій, п'яниця й мужик! — і рукою на поріг показує.

Тоді промовляють тихо, мов листом десь шелестять, панянки:

— Геть Ларька, геть з покоїв! Од його горілкою тхне. — І шовковими рукавами носики затуляють.

І промовляють маленькі паненята:

— Геть Ларька, бо він забере нас у торбу!..

Ларькові робиться чогось шкода, боже, як шкода!..

І знову каже одна панянка, каже друга, і всі кажуть:

— Геть, геть, геть Ларька! — Підбігають і штовхають його в спину маленькими кулачками.

Заплакав Ларько та й пішов до порога. Коло порога його взяв такий жаль, що він аж спинився.

— Пани! — благає він, приклавши руку до серця, — не проганяйте мене — я не красти... я... я Христа славити прийшов, — пригадав він, — благословіть, пожалуста! — і зводить на панів заплакані очі.

Стоїть пан спиною до його, мовчить, і всі змовкли.

«Змилувались, благословили!» — думає Ларько і почуває, що робиться йому легше.

Поспішаючись, щоб, бува, не передумали пани, налагодює він свою скрипку.

Стоїть Ларько у панів коло порога, грає, і одна в його думка засіла в голові: коли б тільки, коли б усю правду сказати!..

Чує Ларько, що серце його, як було вже не раз колись, із струною розмовляти починає.

«Ой щось буде...» — думає.

І от засумувала, затужила струна... знялася в грудях у Ларька гаряча хвиля, закипіло, забилося щось, стиснуло серце так що хочеться тарахнути йому скрипкою об мур, щоб в тріски'розлетілася. Його пальці впиваються в струну, смичок літає по струнах, і чує ухом Ларько, що струна говорить правду. Зсувається вага з Ларькового серця, на душі затишніше, крапельки гарячі по лиці пливуть.

Глянув Ларько на панів.

Всі повернулися до його, дивляться, немов сказати хочуть: «Так ти он який, Ларько!» І лиця в їх стають ласкаві до Ларька і смутні.

«Заждіть — ви ще не знаєте Ларька, — заждіть!»

І знов захопило дух Ларькові: вже й не чує він, чи є в його руках скрипка, чи немає. А серце затужавіло, зробилося як криця, і болить, і болить, і не перестає.

А по йому щось креше, і летять од його скалки золоті, срібні, білі... віхтями, снопами... і осяяли Ларька на всю кімнату... Стоїть, мовби в огні.

І чує він, що над ним щось тужить; не тужить — криком кричить, правду Ларькову розказує. І догадується він, що то — струна.

Підвів очі Ларько; посхилялись панночки, білими хустинками очі витирають, плачуть. Плаче стара пані, плачуть паненята. Заплакав і старий пан, головою схилившись до столу на ріг.

«Ага, пани! — думає Ларько. — Що, п'яниця Ларько? Злодій?.. Тепер бачите, який Ларько?»

І от затужили всі, підбігають до його.

— Ой годі вже, Ларьку, годі, не грай уже! — благають. — Ой годі, бо серце з жалю розірветься.

І дітки плачуть і благають:

— Годі вже! Годі, годі...

За руки хапають його, за смичок...

«Ні, не перестану, не перестану!» — думає собі Ларько.

— Ларьку, Ларьку! — ясно чує він інші голоси, що гомонять усе дужче та дужче.

— Ларьку! Злазь, бо замерзнеш к сучому батькові! — і Ларько почув, як хтось штурхає його києм у спину.

...Злазить Ларько з верби і бачить: над вербою світить місяць, а кругом степ, засипаний снігом.

Стоять якісь люди, чоловіки, жінки, діти, всі гарно зодягнені...

— Що це тобі Ларьку?.. Опам'ятайся: ось до утрені йдуть люди.

— Перехрестися, Ларьку, — гомонять кругом.

Ларько зав'язав у хустину скрипку, насунув на чоло шапку, не сказав ні слова й тихо побрів од людей у степ.

— А горенько тяженьке! — промовляє чорнява струнка молодиця. — І до чого тільки людина не доведе себе!.. — Й її карі очі блищать проти місяця смутком та жалощами.

Люди спинилися коло верби, розмовляли й поглядали туди, де одпливала маленька самітна Ларькова тінь, в далекий степ, що яскрився дрібними зірочками.