Волошки

Степан Васильченко

— А... одчепіться! — здвигнула плечем Устина. — Вам усе б тільки гроші та гроші!..

— А що ж — хіба ото даром стільки лазила та ячмінь толочила! Хоч він твій учитель, та за те ж йому гроші платять... Хай і він платить.

— Не ваше діло! — грубо одрізала дівчина.

— Ну, ну! Ти не дуже мені... а то будуть у помийниці твої волошки! — посварилася мати.

— Аякже... — спокійно одмовила Устина.

Мати замовкла, голосно позіхнула й повернулася до стіни. В хаті знову стихло. Устина принесла й виставила на вікні проти місяця глек з волошками, потім пішла й лягла. Поклавши щоку на долоню, вона боком дивилася на вікно.

Сині волошки проти місяця ще більше синіли, затуляючи собою мало не все вікно. Волохата тінь од їх упала на стіл. Немов аж потемнішало в хаті од їх, покращало... А за ними видко через вікно місяць у далекому небі; до його боязко крадуться волохаті з білими крайками хмаринки, немов рибки на огонь плинуть...

Очі склепаються...

— А-ги!.. Держи!.. Лови!.. — зчинився галас під хатою. Затюкали, заверещали, ногами затупотіли. Затріщав тин на городі, щось шугнуло в гудину, зашуміло зеленням і бігло до дверей. За ним — свист, регіт...

Устина кинулася, як метіль, до вікна.

— Мамо! Мамо! — швиденько, крізь сльози, стала вона будити матір. — Мамо! Ось просніться!

— А що там? — жахнулася зо сну мати.

— Не чуєте?.. Здається, знову парубки впіймали Мариню! — з болем промовила Устина й заплакала.

Заторигало щось сінешніми дверима — сильно, нетерпляче.

Мати зірвалася з постелі і в сорочці, з розпущеною косою, як молода, метнулася в сіни.

Заторохтів засов, зарипіли двері, потім знову хряснули, зачинились. Знову грюкнув засов, аж завищав. Схлипуючи й важко дихаючи, в хату вбігла дівчина, розпатлана, розхристана; спідниця зсунулася із стану й волочилась по долівці, крізь розпанаханий рукав сорочки світить голе тіло. Слідом за нею — мати. Під хатою парубочі голоси... регіт, непотрібні слова... Щось скілько разів торигнуло дверима. І мати й дочка видерлись на піл, рядком прищулились до вікна, пильно і мовчки вдивлялися на двір. Устя стояла в кутку коло печі, ламала руки й тремтіла. В хаті — немов вимерли всі... Гомін з-під хати одходив далі, тихішав, потім зовсім не стало його чути. Тоді обидві злізли з полу.

— А, бодай ви головою понакладали, бузовіри прокляті, анахтеми, погибелі на вас немає! — почала клясти мати, звертаючись до вікна.

Мариня тим часом поправляла косу, одежу на собі.

— Побили? — звернулась до неї мати.

— Не били. Спідницю, здається, розірвали. Насилу вирвалась: хотіли, мугиряки, косу одрізати, — вже спокійно розповідала Мариня.

— Коли б таки остригли, коли б дав бог! — промовила Устина, зціплюючи рученята. — Бо доки вже будеш ходити, доки будеш страмити...

Сльози знову забриніли в її голосі.

— А тобі яке діло? — злісно звернулась до неї сестра. — Ти краща, то й мовчи. Побачимо, що з тебе ще вийде! — додала вона, розв'язуючи зубами узол у подолі сорочки.

— Через тебе, ледацюго, може, й мене люди заплюють. Скажуть: одного батька діти, то й робитимуть однаково... Бодай тебе саму під шум понесло, як ти мою долю живцем у воді топиш!..

— І що воно шкабарчить там, вилупок! — розсердилася мати. — Ходить по хатах, слухає, де хто що плеще язиком, та й собі тієї ж...

— А то що — ви мене добру навчите? — перебила її Устина. — Годі вже: довели он одну до розуму. Навчали вас покійний тато, та мало: треба було бити, треба було катувати, духу з вас прислухаючись! — Оченята огнем загорілись.