Увечері

Степан Васильченко

— Пани!.. Заходьте з того краю, — порядкував хлопець, — а наше браття до мене.

Хлопці з веселим гуком розбіглись на дві ватаги. Пани зразу почали вмощувати собі з бур'яну великі животи, ліпили на лоб і на груди замість кокардів і ґудзиків реп'яхи, махали над головою, немов зонтиками, листками лопуху.

«Старці-сіромахи» посідали в ряд шляхом, вишмарувавши землею лице й розпатлавши чуби.

Батеньки, матінки ріднії,
Подаріте хоч копієчку, —

Пихкаючи й обмахуючись, один за одним посунули по дорозі «пани».

— А ти ж, Колю, чого стоїш там? — гукнув чийсь голос.

Коля стояв, схилившись під тином, і мовчав.

— Іди, Колю! — почали його кликати.

— Е! Коля чогось плаче, — придивившись, промовив другий хлопчик.

Ватажок схопився з місця й з серйозним, заклопотаним виглядом підійшов до Колі.

— Чого це ти, Колю? — ласкаво заглядаючи йому в вічі, питав він.

Коля закрив лице рукою.

— Хлопці! — суворо звернувся він до дітвори. — Може, хто вдарив?

— Ні, ніхто, — одмовляли хлопці, підходячи до тину.

— Ну, то чого ж ти, Колю? — одводячи од очей руку, питав він.

— Я — теж наше бра-ття, сірома-аха, — схлипуючи, промовив Коля.

Ватажок трохи подумав.

— Давайте, хлопці, приймемо вже Колю до нашого браття, — пожалів він Колю.

— Приймаємо! — гукнули хлопці.

— Іди, Колю, сюди, — поступаючи рядом з собою місце на піску, привітно гукнув на його один із «старців».

Сльози не висохли ще в очах у Колі, як заблищали вони радістю й гарячою вдячністю. І соромлячись, і осміхаючись, і витираючи рукавом сльози, мостився він край шляху всередину між «наше браття». Одну ніжку підобгав під себе, другу з розпанаханим коліном висунув у пісок, скривився, як сирітка, виставив і свою жміньку.

Дайте сиротиночці,
Темній, невидній...
А немає ж у мене
Ні батенька, ні матінки, —

Мимо проходили «пани», кидали в руку черепки, кізяки, будяки колючі, сипали на голову й за шию пригорщами пісок. Коля покірно склепав очі й схиляв головку до самої землі.

Всім було байдуже, як улицею, шумлячи шовками, пройшла якась пані. Тільки Коля примовк був одразу й прищулився до товариша; вона зиркнула збоку на розхристаних, обсипаних травою й піском «сіромах» і пішла далі.

— І що ото вони витівають там! — загомонів хтось з-під стріхи на «старців». — А чи не пора б уже вам на піч!

І незабаром Коля стояв серед шляху один як палець. Підійшло скілька старих.

— Чиє воно? — придивлялись вони до його.

— Чий ти, Колю? — питав його, підійшовши, якийсь хлопчик.

Коля сказав.

— Це аж із базару, — дивується якась жінка. — Та чого ж ти аж сюди забрів?

Коля готувався заплакати. Люди погомоніли, порадились і одрядили дівчину одвести Колю.

Кріпко взявшись за руку чужої дівчини, Коля спотикався по дорозі й плакав, жаліючись, що болять ноги й хочеться спати. Далі він вже не пам'ятає, як опинивсь на руках у неї. Тільки близько-близько бачив коло себе незнакоме лице й чужі ласкаві очі.

Потім чув розмову чужої дівчини з кимсь дуже-дуже близьким.

Пам'ятає ще, як той рідний голос промовив до його:

— А де ж ти хоч чобітки подів, шибенику?