Петруня

Степан Васильченко

І раптово Яків почув, як сильно, вороже б'ється її серце, одчув у себе на шиї ворога лютого, немилосердного. Все стало ясно.

— Ага! Ось як! — погрізливо промовив Яків.

Вхопив і почав розривати її руки, що зчепилися коло його шиї, як залізні обценьки.

Почалася боротьба, дика, запам'ятлива, захоплена.

Яків білі руки її ламав і крутив, затуляв їй рот, тільки виривався з її обіймів, вона знову кидалася на його, як львиця, хапала за шию, за стан чіплялась:

— Сюди! Рятуйте! Сюди!..

Хтось зовсім незнакомий, чужий, за Наталю дужчий, здавалося, змагався з ним: коса розсипалася по спині, очі горіли. Задихалась...

Ставало видніше і видніше, як удень.

Так же, як удень, одживав людський гомін. Наближалося тупотіння кількох пар ніг.

— Сюди! — гукав уже хрипкий голос.

А внизу поміж берегів бавиться блискучим, золотим темна хвиля. Грає, бавиться, навіки прощається:

«Прощайте...щайте... прощав-айте...»

В камері тихо, парко. З усіх кутків чути дихання сонних. Розкидавшись і розкрившись, спить на своєму матраці Петруня... Уші у його в сонного горять, роздуваються ніздрі. Дихання часом починає частіти, і він зо сну шепоче гарячими губами якісь слова. Всі сплять, часом зо сну блудячи словами. Не спиться тільки одному отаманові неволі, Кошовому, ходить, тихо-тихенько бринить кайданами, думає щось.

Крізь грати видно блакитну глибінь. Туди кинув хтось жмут білоперих хмарин, мов оберемок весняного цвіту та рясту. Місяць позолочує їх, перев'язує срібними стрічками, і чаром подихує через грати цвітнівка ніч. Петруні сниться сон. Сниться, мов справді діється...

Петруня сидить у Наталиній опочивальні, тільки якась вона тепер не та; дивні, невидані квітки з химерним листом, і сонце б'є у вічі, аж сліпить. Жарке, огняне сонце.

У намистах, у стрічках, як була колись на зелених святах, стоїть вона перед ним запишна, горда, суворо вичитує йому:

— Хіба ж ти не чув, Петруню, — теж почала Петрунею взивати, — хіба ти не знаєш, що я вже засватана, чужа... Тобі вже я, Петруню, ніколи, ніколи не буду!

У Петруні холоне серце — правду почуває.

— То оце вже всьому між нами край? Всьому? — з тоскою запитує він.

Наталя пильно дивиться йому у вічі:

— Слухай, Петруню: поки у небі місяць, поки світу-сонця, на всі віки і правіки — тобі я не буду! До останнього знаку! Так мені мама казали, так і я кажу.

Сказала, мов ножем одтяла. Така тоска, такий одчай стискає Петруні груди — волосся на собі рвав би.

І відразу забилося серце, спалахнуло щось сміливе і радісне:

— Неправда! Все це — одні чари.

Він сміливо, жагуче бере її в обійми.

І стає диво: чари відразу гинуть... «Ой, Петруню... не треба! Ой намисто порвеш!..» Наталя горить, і тремтить, і вже сама пригортається до його...

Кашлянув за дверима дозорець, струснув в'язкою ключів. В Петруні очі розплющуються: мов крізь сітку на очах, бачить він поміж деревом лупані знакомі стіни камери... блищить десь кіптявий каганчик... либонь, під трояндовим кущем... Крізь виноград визирають грати.

«А де ж це Наталя? — озирається Петруня. — Ах, ось де вона!» — поруч із ним лежить на нарах, косу аж додолу попустила. Дивиться кудись чудними очима.

«Де це ми, Наталю?»

Вона осміхається:

«О? А хіба ж ти забув? Це ж золоті будинки. Оті, що... пам'ятаєш?..»

«Так-та-ак!.. — пригадує Петруня. — Це оті самі, що як був малим! — Дивується: — Дивись тобі! А я думав, що то тільки вони в казках...»

Починає приглядатися до їх, а вони стають все сумніші та й сумніші.

«Чого вони такі темні, сумні?» — питається у неї.

Вона мовчить, швидко встає, косу на голові поправляє.

«Куди ж це ти?» — з тривогою питає Петруня, угадуючи її намір.

«Я швидко назад вернуся». — Пішла до дубових дверей.

По дорозі повернулась, привітно осміхається, завіряє:

«Я вернуся, вернуся!.. Я зараз!..»

Зникає за дубовими тюремними дверима.

Петруня підводиться і сідає на постелі. Б'ється у його серце: коли б же, коли б не одурила.

— Що тобі, Петруню, серце болить? — близько-близько чує він знакомий голос. На мить зелення розхиляється, і перед очима Петруні стоїть Кошовий, пильно приглядається йому в обличчя.

— Вона ще прийде! Вона зараз, зараз вернеться! — швидко, як з гарячки, шепоче Петруня.

Кошовий тихо з жалем хитає головою:

— Бідний ти, Бова-Королевичу! — і далі нахмурив брови, суворо, голосніше: — Вона, Петруню, не прийде, чуєш, ніколи не прийде! Лягай, спи!

Петруня покірно кладе голову на постіль. І відразу над постіллю виростає якийсь зелений кущ.

Брудні тюремні стіни перефарбовуються, вищають, ширяться. Стає просторо... виростають якісь колони дивного-предивного стилю, зільники з квітками, мережана золотом стеля... арки... ходи... коридори... і відразу десь у темних коридорах брязнув голос Наталі, аж в ушах задзвеніло:

Ой ти, Грицю, Грицю,
Ти, славний козаче...

Двері одчинились — і вона знову на порозі, радісінька така, весела, а в руках повно всяких квіток: бузку, троянд, акацій, рути, рясту всякого...

«Приберу я, Петруню, у твоїх будинках, щоб було тобі тут хороше та весело!.. Ти будеш тут сидіти, а я буду до тебе приходити, любити-цілувати буду... А ти мені казки твої чудові будеш казати, співати пісні...

І будемо з тобою отак ми жити, та й жити, та й жити...»

Коло вікна стоїть Кошовий, одхилив ухо — пильно до чогось дослухається. Десь далеко соловей витьохкує, солодкої завдає Кошовому туги...

Тільки-тільки що його чути: через стіни, через грати подає голос... Послухае-послухає його Кошовий, знову поміж сонними починає ходити... Ходить, щось думає, на сонного Петруню позирає, стиха наспівує:

Ой у городі в Таганрозі
А в мурованім замку
Сидить козак на прикові
За дівку-коханку...

Як у срібну сурмочку, цвірчать залізні пута і собі приспівують стиха: