Циганка

Степан Васильченко

Офіціант ще кілька разів мимоходом гостро зирнув на його, потім прийняв байдужий, діловитий вигляд.

«Мало тут усякої наволочі буває!..» — здавалося, казали його прищурені очі.

«Тож-бо то і є!» — подумав Грицько і заспокоївся.

Потім трохи постояв, пом'якшав і, маючи на увазі офіціанта, подумав:

«Ну, бог з тобою — я вже і піду собі... ти думаєш, що мені так уже хотілося сюди зайти? Це я тільки так, щоб ти знав, що я тебе не боюся».

Вийшов з вокзалу й пішов по дорозі в село. Під ногами скрипів сніг, у темному небі висипали зорі, наїжджена дорога виблискувала синіми огнями. Збоку, за ріжком станціонного двору, дзвеніли веселі дівчачі голоси. Грицько прислухався. «Здається, циганка там», — подумав він. Постояв трохи й звернув за ріг.

З горки на санчатах спускалася Галя ще з якоюсь дівчиною, певне, наймичкою.

Грицько підійшов і поздоровкався.

— Здрастуйте, Музиченко! — впізнала його Галя. — А ми спускаємося... ходіть і ви до нас!

Грицько став, не наважуючись підійти ближче.

— А слухайте пак, чи вийшла у вас задача? — спитала Галя.

— Зразу вийшла. Пустяк — не задача! — збрехав Грицько: він добре знав, що задача трудна.

— А я морочила-морочила голову — не виходить, так я й кинула. Думаю — хай тебе кат візьме, та оце вийшла, та й спускаюся... Ух! — голосно крикнула вона й зашуміла з санчатами з горки. — Ось ходіть-но сюди — ловко, аж дух забиває!

Галя щебетала своїм гортанним голосом, і луна розходилася в морозному повітрі.

Грицька поривало й собі, спуститися, проте він мнявся.

«Воно ніби не козацьке це діло — гуляти з бабами, ну та раз можна», — подумав він.

— Ану, сідайте, я розжену санчата! — промовив він, підходячи до дівчат...

Через який час лице й уші у Грицька горіли, як у жару, і все кругом повилося в туман.

А ніч зайшла гарна, тиха, зоряна. І стало здаватися Грицькові, що все діється тепер немов у сні. Мов крізь сон, бачить він поруч з собою її, Галю. У шубці, мармурове свіже личко то нахиляється до його, то одхиляється, з-під чорних брів виграють веселі, чорні як жуки очі, тремтять довгі вії... Мов крізь сон, чути її сміх; ось вона бере його за руку, другою кудись показує, щось промовляє...

Він сміється й теж щось говорить їй. Летить стрілою у якусь безодню... Кругом блищить сніг; обдає морозним пилом, іскрами, миготять тернові очі, біліють зуби... Мармурове личко схиляється близько, голова туманіє, забиває дух... Санчата скриплять і перекидаються.

Сплівшись в обійми, падають вони горілиць у сніг і накриваються санчатами. Писк, регіт — навіть не можуть з місця підвестися, а перед очима небо, всіяне зірками, прозора темрява, дерева в густому вогкому інею, немов у цвіту, і в голові Грицьковій десь далеко миготить думка: «Може, це сон?..»

Хтось покликав Галю до хати. Шкода було розходитися. Спустилися напослідок іще раз, потім Галя стала збиратися йти.

На прощання Галя боязно подала Грицькові руку. Грицько з принципу не давав «бабам» у класі руки, — тепер, немов соромлячись чогось, стиснув помалу холодні Галині пальчики.

— Ви б коли-небудь зайшли до нас, ви ж недалеко тут живете? — лукаво закидає Галя. — Заходьте; у нас іноді буває Павлушка, Андрій...

Грицько пообіщав. Попрощавшись, Галя з подругою взялися за віжки од санчат і понеслись до двору, аж зашуміли. Грицько остався сам і дивився їм услід.

«Чи не думаєш ти, дівчино, спутать козака? — думає він, осміхаючись. — Тільки ні: я тобі не Андрій». На душі було у його гарно, немов грали музики, а в голові стояв туман.

«Ну що ж — і зайду!» — подумав він.

«Тільки не думайте, що я зміняю на неї товариство, — подумав він, звертаючись до Якова, Макара, Піхтіра й усього товариства, яке стало чогось пригадуватися йому із строгими докірливими лицями, — я тільки так зайду, посидіть трохи, побачити, як вона живе».

Пішов далі, хотів думати про Андрія, про вірші — здалося нудно. З голови ніяк не виходила Галя. В ушах причувалося то одно, то друге її слово; в очах блиснуть то білі зубки, то лоб, то руки. Ось перед ним у повітрі очі, а потім зразу полинули кудись далеко-далеко, аж до зорь, і дивляться звідтіль. «Та що це вона прив'язла до мене!» — осміхається собі Грицько. А із-за вітей ялини виглядало все йому назустріч мармурове личко й немов казало: а вгадай, що я тобі хочу сказати, Грицю?

«Стій! Це я вже бачу, куди діло гнеться! — сперечається слабо Грицько з якоюсь силою. — Тільки ні...»

Гарячі хвилі одна за одною піднялися з грудей і залили Грицькові лице, голову, уші, Грицько спинився й потихеньку свиснув. Потім сів на колоду, що лежала під лісою, й закрився руками. Через який час він підняв до зорь лице, засміявся й подумав: «Ну, значить, закохався!»

Мимоволі зринули в голові його товариство, безпечні виграшки, щирі розмови, коли не було чого ховати в душі од хлопців, — зринуло і сховалося.

«Прощайте, хлопці, — тепер уже я не ваш!» — подумав Грицько, і легенький смуток щипнув його за серце.

Знявся з місця, тихо і поважно блукав сонними улицями села. Перед ним носився образ Галі, тільки зовсім уже не тієї школярки Галі, що бачив він кожного дня в класі: лице, постать, уся одежа од хустки, що вона завжди запиналася, і до черевиків, кожна складочка плаття, — все здавалося тепер у неї повитим якимись незнакомими йому чарами. Ходив Грицько й марив про те, як колись признаються вони одно одному в коханні, марив на всякі лади, пригадуючи колись перечитані романи, вибираючи знайомі місця, вигадуючи фрази. Коли вони таки призналися, Грицько помітив, що він забрів кудись у мало знакоме місце села; подумав і звернув у інший бік.

«Ну, от призналися ми, що ж далі? — думає собі Грицько. — А далі, — придумає він, — ми пригорнулися і, мов на крилах, полетіли під небо; внизу видніється село, над нами зірки, а ми все линемо та й линемо...» Грицько почуває, що все найкраще, найцікавіше в їхньому коханні вичерпується. Рішив почати спершу з новими варіаціями. Зійшов на став, набрів на ковзалку й почав ковзаться.

«А чи не прихватити нам з собою Піхтіра? — думав він, ковзаючись і уважно дивлячись собі під ноги. — Чого ж, він гарний хлопець, мене, здається, дуже любить... Візьмемо!» — звертається він думками до Галі.

Грицько спинився і став уявляти собі, як високо по небозводі, під самими зірками, маленькою хмаринкою несеться їх троє: він посередині, з одного боку Галя, з другого — Піхтір. Малюнок вийшов ефектний, і Грицько осміхнувся. Кинув ковзатись, пішов льодом.

Пригадався Піхтір — такий, який він є: от-от щось скаже.

«Ні, мабуть, не візьму я з собою Піхтіра, — думав він, ідучи по льоду, — він, бісової пари Піхтір, має погану звичку — при дівчатах плескати язиком, що спаде на губу. Краще ми так зробимо...»

Недалеко коло його по льоду попливла якась тінь. Грицько насторожився, став придивлятися — здається, біжить собака.

— Тю! — на ввесь став гукнув Грицько; луна зразу, облетівши став, тупо вдарилась у берегові лози. Собака мовчки бігла своєю дорогою. Грицько присів, знайшов крижину й кинувся зразу навперейми собаці: пошпурив крижину і влучив. Собака тихо й коротко виснула, звернула вбік і подалась швидше. Вдовольнивши себе, Грицько пішов своєю дорогою. Збив шапку на потилицю, заклав за свитку руки, дивиться в небо.

«Ну, так над чим пак я спинився, — думав він, — ага: Піхтіра не треба. Ну що ж його робити, може, того... — Грицько поправив на голові драну шапку й осміхнувся, — може, поцілуватися, бо коли любляться, так треба цілуватись... ні, стидно». Чогось позіхнулося.