Дзвін

Степан Васильченко

Раз, а інколи й двічі на рік прибувала до нас десь із-під Миргорода наша тітка, материна сестра, Ганна. З нею приїздив і хто-небудь із її дітей — або син, що звали Хомою, або котра-небудь дочка — Наталка чи Галя. Це були веселі гості, і ми, діти, раділи їм, як святові. Особливо вподобали ми Наталку, росляву гарну дівку, таку привітну та балакучу. Як увійде, було, в хату та стане говорити, то ніби аж у хаті повидніє.

Забігла ж ото вона до нас в неділю, пожартувала з дідом, зо мною, малим, «журавля» танцювала, всім розповіла про якогось голодного Макара, що виїдав за раз мірку картоплі, нагомоніла повну хату, знялась, кудись інше побігла.

Почали говорити про неї.

— Ну й дівчина — правдива Наталка Полтавка, — казав сусід наш Улас, що був на той час у нашій хаті, — як скаже, та ще й прикаже, то й нехотя повеселієш.

— Це, мабуть, та дівчина, — додає наш дід, — що про неї в пісні співають:

Як заговорить, як у дзвін задзвонить.
А як засміється, — Дунай розіллється.

Один так скаже, другий інакше — всі Наталку хвалять.

Я тоді сидів під лавою, у цяцьки грався.

Сиджу собі та й думаю: «А давай і я задзвоню, як у дзвін, чи не похвалять і мене», — та й почав язиком видзвонювати:

Бом-дзелень...
Штани драні, полатані,
Бом-дзелень...

Дзвоню та й дзвоню, а нащо — ніхто й не допитується.

Коли ось мама як не гримне на мене сердито:

— Чуєш ти, дзвонарю, не деренчи, як битий глек, а то по губах заробиш!

Я змовк. І так мені стало шкода, мало не заплакав. «Бач, — думаю, — яка правда на світі: коли Наталка дзвонила — її хвалять, а як я — то ще й губи мені натіпати хочуть».