|
Неслухняний глечик
Степан Васильченко
|
Був у нас мальований глечик для води, спозадавня був та й іще, може, жив би та й жив, коли трапилось таке. Раз мама топили в печі, я пустував: зачепив ключкою той глечик за вушко та й тягаю по полу. Мама насварилися: — Грай, глечику, грай, підеш без вушка! Я почув теє, сам собі дивуюся, чого це мама не на мене гримають, а на глечика, та й радий тому, «аби не на мене», — думаю, далі граюся з глечиком, як і раніше грався. Коли це глечик — хрясь! — з полу додолу — розлетівся в черепки. «Угадали мама — розбився-таки вражий глечик», — думаю собі. Побачивши теє мати, та мовчки за віника. А я бачу це та й думаю: «Ну, ну, що буде далі? Невже ж оце мама будуть бити неслухняного глечика, що розбився?» А про себе й байдуже. Мама підійшли ближче, та не глечика, а мене — віником по руках, по руках! — А не я ж тобі казала — не грайся з глечиком, бо розіб’єш! Бо розіб’єш! — Мамо! Ви ж не мені, то ви глечикові казали! — репетую. — Глечик глухий, а ти ж із вухами, сякий-такий сину. Не тебе ж глечик, а ти його по полу волочив! Та й знову, та й знову. «От тобі й маєш, — думаю, — на кого сварилися, а кому досталося». |