Калина

Степан Васильченко

Приїхав у гості до нас дядя з міста, мамин брат.

Сидить він у кімнаті коло маленького столу, пише ноти і разом стиха приспівує.

Невелика сестра наша, Таня, прибирає в кімнаті, слухає.

Дядя співає:

Ой у лузі, в лузі
Червона калина...
То ж не калина —
Молода дівчина.

— Дядю, — питає його Таня, — а то вона тільки намастилася калиною?

Дядя засміявся.

— Буває й так, — каже він, — тільки у цій пісні не про таку дівчину співають. — Далі повернувся до неї, починає розповідати: — Це, може, так було. Ішли двоє дорогою, дивляться — щось червоніє в лузі.

Один каже:

«Це калина спіє».

А другий каже:

«Коли ж це вона тут виросла? Це, мабуть, щось інше».

Підійшли ближче, придивилися, аж то дівчина така гуляла там: рум’яна та гарна — ну, зовсім як калина.

З того часу, тільки де виросте дівчина хороша та рум’яна, то про неї й кажуть: «Та дівчина, як калина».

— А то ще кажуть: «Дівчина, як повная рожа», — пригадала Таня.

— Кажуть і так — різно, що кому личить.

— А мені що личить? — жартуючи, спитала Таня.

— Тобі? — подивився дядько на неї, а вона така повненька та кругленька. — А на тебе скажуть: дівчина, як качанчик...

Сказав дядя і сам засміявся.