За мурами

Степан Васильченко

Так, то й так. Посідали.

— Служив я, хлопці, одну зиму у наймах, у городі, в заводі. Зима впала снігом рано, була довга без краю, віяла завірюхами, морозами давила й занудила мене до смутку. Коли гульк — попливли сніги водою. Вийшов я на поля, глянув навкруги — іде весна на ліси та на гори, а із степу — волею пахне.

Як гукну ж я до гаю — до гаю:

«Присягаю зеленому гаю! Як гай розів’ється — робота минеться!»

Не барився гай — швидко розвився, а я — з хазяйського двору, костур під плече, та й лиги — як Макар лозами...

— На волю? — радісно перебили мене товариші.

— На волю, хлопці!

На лицях випливала мрійна усмішка, груди роздулись потайними глибокими зітханнями, а в очах залеліло щось ясне, як степ, як дим, як далека блакить прозорого неба.

Попідсувались до мене ближче, дивляться так ніжно і заздро в саме лице.

— Іду я та й іду, коли на горі велике село, чи містечко, таке веселе, зелене, ще й річка під ним в’ється, вихиляється.

Дай, думаю, заверну сюди, поживу та побачу, що тут за люди... Може, роботу яку думав знайти собі абощо — хто його знає.

Ходжу по містечку, шукаю собі притулку, питаю людей.

«Може б, ви стали на квартирі у єврея Волинського, — радять люди, — він живе он там і там».

Послухався, йду, роздивляюсь: будиночок чепурненький, довгий, низенький, з мальованими оболонками; під вікнами — кущі та квітки, а внизу між камінням плине річка.

Чую — пристає моє серце, — зайду.

Низенька й широка кімната — зала, здається, — а в кімнаті зільників скрізь, аж темрява стоїть од їх у хаті. Занавісочки, креселка, килими — гарно так, затишно. На стінах між єврейськими картинами висять портрети й Толстого, і Горького, й нашого Шевченка.

Коло столу сидить, схилившись над книжкою, молода пані, зачиталась, аж буйна коса ізсунулась на лице.

«Чого вам?» — кинулась вона, сполохана, на моє привітання, а очі дивляться так суворо, непривітно.

Кажу їй.

«Нема у нас вільної кімнати!» — одрубала вона.

— А гарна з себе? — не втерпівши, спитав наймолодший з товаришів, повновидий єврейчик Миша. Спитав і боязко сховався в гурті. На його суворо кинули очима.

Думаю.

— Була вона, Миша, така: смуглява, висока, струнка і мала якісь дивні очі. Здавалося, що малював хтось, гуляючи, в жарт: довго мережав тоненькі, як ниточки шовку, брови, терпляче виточив, мов з карих камінчиків, очі, пустив над ними, як стріли, шовкові вії, а далі взяв та недбайливо позатирав, замалював усе, немов йому та робота набридла вже. І стало од того все лице пестливе, заплакане, як у вередливої дитини.

Стою я, — не хочеться мені виходити з хати.

«Хіба ж не тут живе Волинський?» — допитуюсь.

Вона сердито шарпонула книжкою:

«Кажу ж вам, що в нас немає вільної кімнати — дайте спокій!» — Та й глянула тими очима, мов випирала ними мене за поріг.

А я дивлюсь та й думаю: а як воно тому, до кого ці заплакані очі та осміхнуться привітом, та щось скажуть без слів? І не потаюся перед вами, хлопці: хотілося ляснути шапкою об мостину та й налаяти свою бурлацьку долю собачою — такий чогось жаль ухопив.

Повертаюсь, щоб іти, коли навперейми із бокових дверей вискочив єврей — молодий, руденький, з невеличкою борідкою і з довгими личаними віями на синіх очах. Він на часинку спинив мене, а сам зразу звернувся до молодої господині. Почав за щось не в серце докоряти чи умовляти. Господиня не змагалась, мовчала, тільки зневажливо кривила губи; далі зовсім одвернулась, немов з огидою.

Єврей глянув на неї з докором, хотів щось сказати, далі махнув рукою й повернувся до мене.

«Кімната вільна єсть, — промовив він твердо, — хазяйка не знала, що сьогодні вибрався од нас кватирант».

І повів мене дивитись.

А увечері я сидів уже в чужій господі, як дома. Розклався з книжками, розвішав малюнки, розташувався. Кімната маленька, затишна, вікном у садочок; у садку — акації, бузок, мережаний штахет, а далі — пішли униз тераси, аж туди, де поміж темними гіллястими вербами блищала вода й манячило каміння.

В кімнаті, порядкуючи коло самовара, гомонить зо мною наймичка Христя, щира та рада мені, немов рідні якій.

А як спізніло і я, погасивши огонь, вклався в ліжко, було чути з сусідньої кімнати єврейську мову. Говорив молодий господар Дувид, допитувався про щось, умовляв, то благав покірно, то гірко, гаряче докоряв.

І здавалось, що він розмовляє сам до себе або до стіни. Довго говорив, далі грюкнув дверима, вийшов. Тоді, трохи переждавши, я чув, як за дверима тихо, крадькома заспівало жіноче сопрано, немов вкладало в пісню давню потайну свою тугу:

Хилилися густі лози,
Куди вітер віє...

І повіяло одразу в господі задумою, красою тужної молодості, чарами молодого смутку. А я, чужинець, лежу отут за дверима, слухаю, як чужа жінка стиха ходить, з своєю тугою розмовляє.

І чудно мені, й гарно. Байдуже, що в чужій хаті, що немає в цьому місці душі мені знакомої.

Через вікно на добраніч моргають мені здалеку зорі...

І крізь сон посилаю я творцеві хвалу, що на цей широкий світ, де стільки краси, і туги, і всяких людей, і всякого дива, пустив мене вільним бурлакою...

Не було ладу в сім’ї у Дувида: жінка якось тікала од його, родичі мало не силоміць повернули її Дувидові.

Дивуються сусіди, чого воно сталось так: років зо три жили, як одна душа, а потім чогось спротививсь їй; як зненавиділа, то й дивитись не хоче на його — якийсь одворотний став він їй: не обідає з ним, чаю не сідає пити. І бог його знає, що воно трапилось: і достатки є, і Дувид жид як жид — молодий, не б’є, а вона ходить, як німа, — ні до кого не говорить, тільки з книжок усе вичитує та листи комусь пише. Може, що лихе та недобре поробило їй так, а може, зачиталась та й узяла собі щось у голову.

Так казали люди, а сам Дувид не говорив зо мною про це. Заходив до мене часто, про все багато розказував, тільки про жінку довго не казав ні слова.

Сприятелювали ми з ним; разів кілька на день іноді забігав він до мене, ходив і я в його кімнати, — а далі й двері не зачинялись з моєї кімнати у залу. Горнувся він чогось до мене, і я його вподобав: такий говіркий, про все розпитує, про все хоче знати, охоче все розказує, і все так правдиво, щиро — дарма що горе на серці.

Сидячи іноді за книжкою або газетою в хазяйській залі, я охоче прислухався до довгих розмов Дувида з матір’ю, теплих і смутних, прислухався цілими годинами, хоч ні одного слова по-еврейськи не розумів. Старої Сури довго якось я не помічав у кімнатах: ходить тихо, говорить іще тихіше, вирине з якогось кутка, промайне, мов привид, мов якась архаїчна тінь, і сховається кудись. Тільки коли з дому сходила Соня — молода господиня, — Сура виходила в залу й починала говорити з сином.

Дивиться стара Сура живими розумними очима на сина, говорить щось, мов докоряє, картає якимись смутками.

Якось чудно одміняється лице у Дувида од тих слів — лице стає мрійне, кращає, помітно на чолі нові поважні думки. Далі чогось запалюється в очах вже знайомий мені огник — і швидко, гаряче, голосно, вимахуючи руками, починає щось одмовляти матері. Довго гомонить, поблискуючи очима. Мати мовчить, слухає, пережидає.

Потім — ще тихіше, ще спокійніш буркотає її смутна мова, і я почуваю, що смуток, чужий, далекий мені, незрозумілий, починає щипати й мене за серце, а ця висушена та вижурена тінь минулого одміняється перед моїми очима. Здається, що все її сухе тіло збудовано із огню й волі, а горді старечі очі — із криці й смутку.

Довго розмовляють так — змовкнуть, пожуряться.

Кидає Дувид оком по кімнаті, гляне на мене, мов уперше бачить, зітхне.