Поручик Сидоркевич ішов побіч взводу солдатів, подивлявся на двох «вольних», яких оточували багнети рушниць, і неодступно думав одне й те саме: чому той високий так покірно йде? Менший, коли його виводили з тюрми, кусав принаймні руки солдатів, лаявся не гірше самих солдатів, опинався, верещав. Йому мусили зв'язати руки, затулити ганчіркою рота й бити прикладами в спину, щоб ішов. Сього поручик Сидоркевич розумів і, будучи на його місці, робив би те саме, а то ще й гірше. Але той, другий, — чому він так байдуже корився всьому, що йому казали робити? Адже ж він знає, куди його ведуть; знає ж він, що се остання його ніч, що ніколи вже не буде для його ні сих вулиць, ні неба, ні людей, ні навіть багнетів рушниць. Він се знає, а йде так само, як і всі, як і він, поручик Сидоркевич, який завтра ходитиме, позіхатиме, гратиме у корнета Сіпайлова в карти. Йому так само й холодно, як і всім, і спотикається так же, як і солдати, що ведуть його. Вулиця кінчалася, і від неї вилками розбігались дві інші вулиці. Сидоркевич зупинив взвод і почав радитись з фельдфебелем Кирпою куди звернути. «Вольні» також зупинились. Менший щось, мабуть, зробив недозволене, бо круг його тісніше стулились солдати. Високий же озирався і, очевидно, теж шукав, кудою краще й ближче вийти в поле. Світло ліхтаря падало на його товсте, заросле колючою щетиною лице, і на тому лиці не було нічого особливого. Хіба що очі були якісь стоячі, застиглі, хоч і рухались. Такі очі поручик Сидоркевич часто бачив у товаришів офіцерів, які напивалися до безпам'ятства. |