Суд

Володимир Винниченко

«Молодой человєк» також зупиняється, усміхається для чогось навкруги, мов провіряючи, чи справді «погода ловка».

— Д-д-а, — мимрить він. — Хорошо... Вот только насчет жатки я хотел бы вас попросить, может быть, без прикажчика как-нибудь.

— А Боже мій, молодой человєк! — з веселим нетерпінням скрикує Самоцвіт. — Сказав же вам, що дам...

— Да, то нам, может быть, что-нибудь поправить.

— Молодой человєк! Коли я даю жатку, значить, там нема чого поправлять... Я тільки через те зараз не пускаю її в ход, що маю косарів. Це машини трошки кращі... Не зламається й не спортиться... То, голубе мій сивесенький, єрунда, що кажуть, ніби жаткою лучше. Плюньте! Косар і жатки! Та я й умиратиму, а жатки не пущу в ход... Зогний вона собі там... А ви боїтесь, що не дам... Прийде прикажчик... і дасть. Я його послав тут за одним чоловічком і в волость за бумагами одними... От, кстаті, подивитесь на мій суд... О... І поїдете собі з жаткою. А то «без прикажчика»... Не горить же у вас?

— Нет, но...

— Ну, то й шабаш!

«Молодой человєк» ніяко всміхається й рушає за земським начальником, силкуючись ступати, де поменше шпоришу.

І знов ходять. Сонце вже перебігло став і зразу наче випірнує з саду. В один мент стає ясно й душно. Земський начальник кректить, пильно витирає хусткою піт, прохаючи вибачення, скидає з себе кітеля й лишається в одній сорочці:

— Ви не той... не обижайтесь, молодой человєк, що я з вами так по-простому... І вообще ви не той... Не обижайтесь... Я от по-простому, по-малоросійському говорю з вами... Хохол, малорос сам... Та ви й самі, здається, трошки з наших?

— Да, так... То есть, я, собственно, — злегка червоніючи, мішається гість, — с одной стороны малорос, но моя мать...

— Да, да, — перебиває його земський начальник, смаковито потираючи себе долонями по розхристаних грудях. — Ваша фамілія саме така, малоросійська... Дуринда — це чисто наша хохлацька... Положим, ви кажете Дурінда, на французький манір, ну та то... чепуха!

Дуринда нічого не одмовляє, тільки червоніє ще більше й дивиться собі під ноги. Самоцвіт також змовкає, і з любов'ю засовує руки під пахви, і злегка б'є себе під сорочкою.

Ради празника в дворі людей не видно, тільки біля кухні стоїть Дуриндів Буланенький, запряжений в бігунки, а біля його кучер Гаврасим, Самоцвітів кучер і рябий Спиридон. Вони ходять біля бігунків, піднімають їх за колеса, тикають в боки Буланенького, потім для чогось ляскають його долонями по клубі, і всі весело сміються. Буланенький пряде вухами, крутить хвостом, але, мабуть, і йому весело.

— Да, не люблять тепер простоти, — починає знов Самоцвіт, а Дуринда здригається й поверта до його голову. — Все з викрутасами, по-новомодньому... А куди вони, ці викрутаси? Нікуди! Тільки ж собі пакостять... От хоч би взять з мужиками... Були, значить, ці полтавські бунти... Чого вони були, то вже кожний знає... Як нема чого їсти, то й святий забунтує... Це вже... що там!.. Ну, були, хай собі були... Побили, покарали, й годі! Ні. Треба, щоб і в других губерніях не було... Що ж для цього? Присилають, от скажем, хоч би мені бумагу: «В виду бывших беспорядков в Полтавской губернии... и так далее, рекомендуется вашему высокородию разъяснить крестьянам вверенного вам уезда их отношения к помещикам и к тем неблагонамеренным лицам, кои сии отношения обостряют». И так далее. От ізвольтє! Раз'ясніть мужику, що таке «неблагонамеренные лица»... Спробуйте! «Неблагонамеренные лица — це такі люди, що... щ...» Та й замовкни краще або скажи, що «неблагонамеренные лица» — це такі ліца, що хотять зрівнять мужика з паном, що говорять не слухати начальства, що бунтують вас... «А чого ж їм нас бунтувать?» — «А того, що думають, ніби вам погано живеться». — «А так, так, спасибі їм, погано, погано... Правду кажуть, добрі люди, дай Боже здоровля». А ти тільки нагадай козі смерть, так і пішло, мужик тобі вже й до смерті не забуде, що йому погано живеться... І ти там уже хоч плюй йому в очі, а він усе буде казать на цих «неблагонамеренных»: «Добрі люди, дай Боже здоровля»... Д-да-а!.. Раз'яснєнія!.. Ви думаєте, що це треба? От так саме, як мені зараз... трясця! Да! Ну, що ти йому раз'ясниш? Люби свого поміщика? Аякже! Так мужик і полюбить. «А чого ж поміщик мене не любить?» — скаже він. Ну, що ти йому? От і роз'ясняй!.. А почни тільки роз'яснять, так і вийде, що не «неблагонамеренные лица», а ти сам їх бунтуєш. Їй-богу...

...От, я вам розкажу... Був у мене, знаєте, один приятель, земський начальник; положим, він і тепер єсть, тут, у сусідньому уїзді. Дак з ним така історія вийшла. Доносять йому, знаєте, що в одному селі появилися оці бумажки, прокламації, значить... Летить він туди. Приїжджає... «Подать мені бумажки!» Подають. «Зібрать усе село до волості!» Збирають. Діди, баби... словом, старе й мале... «Слухать усі сюди!» Всі настопирчують вуха... Читає... Прочитав, потім до їх так грізно: «Ну, сукини сини, бачите, що ви читали?!» А вони: «Та бачимо, спасибі вам... Так добре прочитали, що як на долоні все. По-Божому написано, справедливо...» — «Як?! Та хіба я вам, сякі-розтакі ви сини, для того читав, щоб ви хвалили?» — «А для чого ж?..» От тут з ними й балакай! От тут ти йому й роз'ясни, що те, що по-їхньому написано, no-Божому, а для начальства по-чортячому. «Там же (каже, значить, мій приятель) говориться про те, що начальства слухать не треба, там же бунтують вас». — «А що ж, кажуть йому, як правда». — «Як правда?! То ви й на царя возстанете?» — «А що ж, кажуть, як все одно погибаєш. А чи так, чи сяк, а чорт один. Та краще ж за правду погибнуть!» От тобі й роз'яснив! Бився, бився з ними, плюнув та й поїхав.

— Ну, й что ж?.. — зацікавлюється Дуринда.

— Ну, та й що ж! Оце недавно взяли та й змовились не йти до свого поміщика на роботу. «Хай, кажуть, платить не так, як він хоче, а як ми хочемо. Годі, кажуть, обдирати нас». От і роз'яснив. А не роз'ясняй він, вони б, може, й досі не знали, чого їм треба і як треба робити...

— Да, вот и у меня это самое... Не хотят, да и все,.. — задумливо якось бубонить Дуринда. — Давай им по 20 копейок надбавки. Если б не жатка ваша, так хоть и в самом деле давай.

— Ну, от! — живо підхоплює Самоцвіт. — Це у вас, потім у другого, у третього. Та й роби з ними що хочеш... А все роз'яснєнія... Ні, голубе сивенький, тепер не той час, тепер, брат, мужик не той... Тепер ти його тільки силою держи, та й то бійся... А роз'яснення — це смерть... Ти йому одне, а він тобі друге, ти йому кажи: «Бог велить слухать царя й начальство»; а він тобі: «А Бог сказав, щоб рівні були». Ти йому: «Бог велів у поті чола хліб зароблять»; а він тобі: «А Бог велів усім робити, а чому ж пани нічого не роблять?» Та й мовчи йому, бо це сам Бог говорив... Да, тепер не той час... Тепер мужика не обдуриш... Тепер він уже й сам більше тебе знає... Ви думаєте (тут земський начальник понижує трохи голоса й озирається)... ви думаєте, що той царський маніфест на пользу пішов?.. Ви думаєте, що мужик справді повірив, що йому треба слухать своїх земських начальників та дивиться, як у пана є земля, а у його нема? Кий чорт! Ще тільки гірше вийшло, бо до маніфесту вони все думали, що цар їм поможе, а тепер бачать, що й цар за панами... Да!.. Ех, ви вже повірте мені... Служу я вже 10 год у земських начальниках, три рази мене били мужики, два рази палили, сам я за сотню, та де там, тисячу мужицьких морд розбив... Знаю я вже їх, як свої п'ять пальців... і скажу я вам, що багато... багато, як ще з 10 год подержиться от так... А там!

Земський начальник сумно підморгує: робить пальцями, ніби вбиває блоху, змовкає. Дуринді робиться чогось сумно-сумно і страшенно жаль себе. Йому здається, що от приходять уже мужики, забирають у його все й навіть Самоцвітову жатку, лають його, й навіть Гаврасим, якому він дає завжди легкого тютюну, теж накидається на його й жене його з землі і з економії.

— Ерунда! — усміхається він. — Ничего с того не будет...

— Що?? — визвіряється Самоцвіт. — Не буде? Ви говорите, не буде?

— Не будет! — нерішуче усміхається знов Дуринда.

Самоцвіт робить раптом серйозну пику і твердо протягує йому руку:

— Об заклад!.. На тисячу рублів і в придачу мою жатку, коли через 10 год етого нє будєт! Хочете?

Дуринда не рішається й щось бурмоче.

— Ага! — усміхається вже Самоцвіт. — Боїтесь... Нєт, голубе сивенький, що правда — то правда... Не треба мудрувать, от що! Не треба політикувать... «Роз'яснять, пояснять»... В морду! От і все роз'яснєніє. По-моєму. Нікакіх роз'ясненій! «Винуват?» — «Винуват, ваше благородіє!» Р-раз, два... Третій раз у вухо — і марш... І весь суд... А то тягнуть його, панькаються з ними... «ви» йому говорять... А мужичва те собі і в голову забирає... «Ага, думає, мене бояться, зо мною церемоняться»... Да! От подивитесь зараз на мій суд, як я розправляюся з ними... Власне, суд скорий, правий і справедливий! От зараз прийде один... мужичок... Каналія, первий чорт! Вже два рази замічався в тому, що заводить розговори з мужиками про панів, про землю... та про все таке... Прийде... «Винуват?» — «Винуват, ваше високородіє!» (Вони вже мене знають.) Раз, два... третій в вухо — і марш! І нікакіх роз'ясненій!.. І він знає що, і я знаю... А почни я йому роз'яснять, то він більше взнає, ніж уперед знав... Та й другим почне розказувать... А за те ж не битимем, що мої слова розказуватиме... Да!.. І от десять год у цім селі, а спитайте кого, чи у мене було коли, щоб вони устроїли якусь свою змову, щоб якийсь бунт був... Як у раю!.. Тепер-от по тридцять копійок у день роблять мені!.. По тридцять копійок!.. А скажу, й по десять робитимуть... Да!.. І ще десять год буду — і нічого не буде! Ось зараз прийде цей Никонор, наб'ю морду — і всім розговорам у селі кінець... А потягни я його в суд за неблагонамєренность, значить, посади я його в тюрму... Що буде? Посидить місяць, два, вийде, та й годі. А за ці два місяці такого там набереться, що хоч два годи бий його, то не виб'єш... Ні, голубе мій сивенький, ще одно, чим можна здержать мужика, то... бить його треба... Бить, бить і не давать і вгору глянуть... І мовчки бить, без усяких розговорів! Да!..