|
Кумедія з Костем
Володимир Винниченко
|
— Ага! Холодно? — злорадно закричав Семенець. — Ага! Застібаєшся! — На! — зараз же випнув губи Кость і навіть розстібнувся. — Хочеш, голий роздягнусь? — Ану! Ба не роздягнешся! — Не роздягайсь, Кость, а то видно буде, що ти байстрюк, — насмішкувато сказав Микита і моргнув Семенцеві. Кость хотів уже роздягатись і, напевне, на злість комусь, щоб іще холодніше було, роздягся би був, як раптом підняв голову і крикнув: — Я — не байстрюк! Хр-р! — Е? — здивовано підхопив Микита. — А хто ж була твоя мати? — У мене не було матері! Хлопці так і лягли зо сміху: — Оце так! А де ж ти узявся?.. А то чий дядько — Андрій Чорненко? — У мене нема дядька! Нікого нема! — Брешеш, є! — Ба нема! — Ба є. — Нема! Нема! Кость аж схопивсь на коліна і злісно, швидко подивлявсь на всіх. І видно було, що йому від усієї душі хотілось, щоб у його ніколи і ніде нічого не було. — І нічого не жаль! От! От! І, схопивши вмить з голови картуз, почав рвати його зубами. Картузик зараз же й розлізся, як папір. — От. І картуза нема. Хр-р! Хлопці аж за боки брались, аж обнімали одне одного з реготу. — Ой чудак!.. Ой! А все-таки є! — Нема! — Брешеш, є... А батько? А пан твій батько, га? Кость враз завмер весь, потім схопивсь, два рази чиркнув до всіх і щосили побіг од них. Хлопці навіть тютюкать як слід не змогли йому навздогін від реготу. Коли не стало чути хлопців, Кость зупинився і ліг у борозні під пшеницею. Він лежав лицем догори і дивився, як невпинно й похмуро сунули кудись хмари. Йому, мабуть, знов було душно, бо худі, веснянкуваті щоки його розжеврілись, губи розкрились, і він часто облизував їх. Довго лежав там. Не чув, як і хлопці пішли, як вечір заліг у лузі. Зчувсь лиш тоді, як над ним раптом грізно залунало: — А, се ти так за товаром дивишся, га? Се ти пасеш так? Але не встиг він і підвестись, як його схопила чиясь рука і вмент поставила на ноги. Над ним схилилось руде, бородате лице ланового з синім шрамом над бровою: — Се ти так скот пасеш? Га?! Кость лизнув губи, слабо, в'яло скривив носа й зробив: — Хр-р! Лановий аж скипів од гніву: — Ах ти ж, чортової душі байстря ти прокляте, так ти мені ще хиркать будеш?! Ану, почекай же мені, я тобі хиркну. Сьогодня ти в мене вже заплачеш! І, зваливши Костя на землю, лицем униз, надавив коліном, хапливо скинув з себе ремінний пояс і зо всеї сили почав бити хлопця. А б'ючи, навіть хакав, як дроворуби, й примовляв: — А ось тобі товар!.. А ось тобі хиркать!.. А ось тобі товар! А ось тобі хиркать! Кость тільки дригав ногами, але мовчав. — Дригай, дригай!.. Ось тобі! Ось тобі! Аж товар задивився. Кость раптом перестав дригать і лежав недвижно. Лановий зразу ж перестав бити і швидко перевернув його лицем до себе. Кость закусив нижню губу зубами й гостро та чудно дивився йому прямо в лице. — Ну?! Будеш знати, як товар у пшеницю пускати? Кость раптом схопивсь на ноги, підскочив аж до бороди ланового, хиркнув йому в лице і побіг на гору. Лановий аж отетерів. Потім схаменувся, закричав, навіть трохи побіг, але зараз же зупинився, вигнав скот з пшениці і хутко пішов за Костем. Кость, прибігши у двір, прийшов у кухню і мовчки, не одповідаючи й не хиркаючи навіть на здивовані питання куховарки, виліз на нари й ліг. Коли ж прийшов розлютований лановий, Кость лежав уже, як жар, гарячий весь і тихий. Куховарка Тетяна, стара ряба дівка, кричала на всю кухню, що вона краще під шум піде, ніж має пропадати від холери від «паршивого байстрюка». За Тетяною почали галасувати й інші, аж мусив пан послати по фельдшера і сам з ним прийти в кухню, щоб заспокоїти наляканих. Кость лежав нерухомо, але, коли ввійшов пан, він зразу ж повернувся і весь час уже не зводив з його чудного, якогось жалібного й побожного погляду. Пан же стояв і з нудьгою чекав, коли фельдшер обдивиться. Сам був поважний, з широкою, чепурно розчесаною бородою і суворими очима в окулярах. Коли яка з покоївок його ставала вагітною, він кликав її до себе, скидав окуляри, і очі ставали ще суворішими. Він дуже був строгий щодо цього, — зараз же давав рощот, хоч би дівка й присягалася, що дитина від його. Дівка не повинна мати дітей без Божого благословення, без вінчання. І сам навіть церковним старостою був. Іноді давав коня або корову на дитину. І селяни казали, що хоч строгий, зате добрий і жалісливий. Фельдшер полапав Костя за голову, подержав його руку в своїй, а Кость ніби того й не помічав і не зводив очей з пана. Пан ждав і, водячи очима по стінах та по стелі, курив, не випускаючи папіроски з рота. Зустрівши чудний погляд Костя, він злегка, ледве помітно похмурювавсь і нетерпляче постукував ногою об землю. Фельдшер посадив Костя, підняв сорочку й став дивитись на тіло. — Живіт болить? — спитав він. Кость покосив очима в його бік і нічого не сказав. — Ну? Болить живіт? Говори ж! Кость знову зиркнув на його, зморщив носа і зробив: — Хр-р! І зараз же мляво схилився й ліг, не зводячи все-таки немов зачарованого, ласкавого погляду з пана. Фельдшер здивовано озирнувся на його: — Чудакуватий хлопчина... — А, годі! — нетерпляче кинув пан цигарку додолу. — Холери нема? — А, яка там холера! Застудивсь, видно... Йому б треба... — Ну, чули? — строго звернувся пан до Тетяни й ланового, що зостались у кухні. — Ніякої холери немає, і не вигадуйте мені нічого! І, не глянувши на Костя, сердито вийшов з фельдшером із кухні. А Кость аж підвівсь і чудно, напружено, гарячими зеленкуватими очима дивився вслід йому. За паном вийшли й лановий з Тетяною, яка щось розпитувала у фельдшера про Костя. |