Роботи!

Володимир Винниченко

— Ну, з вами сьогодня не можна говорити! — вмить розсердилась вона і гнівно встала, трохи почервонівши. — Робіть що хочете!

Максим знов винувато усміхнувся й собі для чогось встав, дивлячись на неї жалкими очима й нервово погладжуючи себе по темно-русому розпатланому чубові.

— Можете! Йдіть! — махнула вона рукою на двері і стала застібати своє пальто, не попадаючи ґудзиком в петлю й поспішаючи.

— Ну, а що ж робити?.. Га?.. — несміло прошепотів він.

Людмила глянула на його, кинула застібати і раптом чогось страшенно скипіла:

— Що? А я знаю?.. А ви слухаєте мене?.. Ви думаєте, що мені приємно дивитись на вас? Хіба ви мені вірите?.. Я ж «ін-те-лі-гентка!». Я... Ви самі сказали... Ви думаєте...

І чуючи сама, що говорить якусь нісенітницю, вона зупинилась і, круто одвернувшись, підійшла до вікна і стала дивитись на улицю. Потарабанивши трохи дрижачими пальцями по шибі, вона знов повернулась і спокійніше вже підійшла до стола.

— Робіть що знаєте, — роблено байдуже промовила вона. — Тільки щоб потім не нарікали на мене... Більше нічого... А тепер я маю до вас справу, — діловим сухим тоном додала вона, беручи й розгортаючи жмут, з якого зараз же випало на стіл декільки аркушиків паперу. — Ідіть сюди.

Максим хутко й поспішаючи зірвався з місця й підійшов до стола.

— Через тиждень буде демонстрація, — не повертаючи до його голови й розгортаючи папірчики, трохи понизила вона голос. — Треба роздавати й розліплювати цей тиждень прокламації. Візьметесь?

— Візьмусь, візьмусь! Через тиждень? Невже це справді, добродійко... товаришко? — дрижачим, захопленим голосом вмить вирвалось у його.

Людмила хутко подивилась на його і проти волі усміхнулась. Лице його світилось чимсь таким трохи розтеряним, але ясним і легким; губи усміхались так недовірчиво, але з такою радісною надією, що здавалось, ніби воно стало зовсім друге.

— Раді? — не зводячи з його очей, кинула вона.

Максим подивився на неї, соромливо-щасливо засміявся і, почервонівши весь, став читати прокламацію. Але видно було, що не розумів нічого.

— Можете забрати їх і заховати десь, — кладучи на стіл жмут, промовила Людмила.

— Добре, добре, я заховаю! — радісно одізвався він від папірчика. — Я заховаю! Я сьогодня ж і піду розліплювати... Можна сьогодня?

— Хоч і зараз.

— Добре, добре. Це, значить, у цю неділю?

— У цю!

— А чого ж ви мені не сказали зараз же, як прийшли? Я б і не говорив усього. А то...

І він винувато глянув на неї, мов прохаючи вибачення. А вона м'яко дивилась на його і почувала, як бажання притулити цю любу голову до грудей і приголубити її, розцілувати її росло все більше й більше у грудях і хвилювало їх.

— Ви не сердитесь на мене? — соромливо й ніяково пробубонів він, акуратно складаючи прокламацію.

— Ні, серджусь! — засміялась Людмила.

Він глянув на неї й собі засміявся.

— А ви дуже боїтесь мене? — додала вона.

— А боюсь! — щиро глянув він їй в вічі. — Ви такі серйозні собі, такі, знаєте, строгі... А я з вами так говорив.

— Я серйозна? Строга? — здивовано підняла вона свої трохи широкі брови. — Хто це вам сказав?

— А ну да, серйозні... Такі... Коли ви вперше стали заніматись нашим гуртком, я, знаєте, хотів кидать через вас українську партію.

— Та-а-к? — криво усміхнулась вона.

— А потім... А потім, — поспішаючи й мов бажаючи скоріше залагодити вплив цих слів, підняв вія трохи навіть голос. — А потім я побачив, що ви тільки так, а що ви дуже добрі, тільки вид такий серйозний... я вже нізащо не кинув би... Я потім через вас і вивчив нашу мову... Спершу я сміявся навіть, що по-українськи, по-хохлацьки... А потім, як ви стали говорити з нами й вияснили все... А особливо, що ви такі серйозні й такі... інтелігентка... говорите по-нашому, по-мужицькому. Я знаю, що це глупо, що так не можна судить... Всяка мова...

І, заплутавшись, він зупинився й став знов складать папірчики.

— А есерів більше не соромитесь, як вони вас називають «шоманістом»?¹ — ледве усміхаючись, ласкаво спитала Людмила.

Максим підняв голову й засміявся.

— Еге! Тепер вони самі просять у мене книжок ер-у-пе². Говорять, що тут, на Україні, з російськими книжками по селах не можна вести роботи. Позавчора я дав одному з нашої гурткової бібліотеки... «Дядька Дмитра» і «Страйк».

— Ну, а зараз вже не хочете йти стрілять? — серйозно подивилась вона на його.

— Ні! — також серйозно промовив він і твердо, мов підкріпляючи свої слова, витримав її погляд.

— І в тюрму ні?

— В тюрму? — перепитав він. — В тюрму я, мабуть, все одно з демонстрації попаду.

— А-а! Так... — якось протягнула вона, мов догадавшись, і пильно глянула на його, вмить спитала: — Ну, а скажіть правду: ви це подумали, як я вам сказала про демонстрацію, чи просто самій демонстрації зраділи? Тільки правду говоріть!

Максим трохи змішався.

— Не знаю, не знаю, — стурбовано, нервово потер він себе по голові. — Ні!.. А може. Я знаю тільки, що я зрадів, а чого — не знаю.

— Ну, то неважно! — зітхнула вона. — Покиньмо!.. Що я говорила? Ну да все одно.

І вона знов подивилась на його, і знов такою близькою й дорогою була для неї ця постать, що вона вмить стрепенулась, якось здивовано, злісно зітхнула й голосно вимовила:

— Фу, які глупості!

— Що таке? — стурбувався Максим.

— Нічого, нічого!.. Ви коли підете розліплювати? — раптом сердито й сухо кинула вона.

— Сьогодня ж! — винувато подивився він на неї.

— Будьте обережні! Не налазьте навмисно на арешт! Чуєте!

— Ні!

— Потім через два дні приходьте до мене на кватиру. Ви вже знаєте де. Тільки не звоніть, а просто постукайте в стіну. Другий поверх, етаж. Не забувайте: від 6-ї до 7-ї ввечері. Коли я не обізвусь на стук, тоді подзвоніть і говоріть, що ви з пошти до телеграфістки з запискою. Розумієте? Я, може, питиму якраз в той час чай або десь вийду...

— Добре, добре.

— Ну, а тепер до побачення! Жду через два дні.

І вона знов стала застібати своє пальто, дивлячись кудись у вікно і знов маючи той же серйозний і строгий вигляд.

— Прощайте! — застібнувшись, протягнула вона йому руку і, не озираючись, вийшла з хатинки.

Надворі було ще видко, тільки якось вогкіше, ніж у хатинці, й подував нервовий весняний вітер.

Вийшовши на уличку, на яку виходило й віконце «кватири», Людмила пильно озирнулась на всі боки і, спустивши на лице вуаль, хутко пішла нагору, струнко хитаючись своїм повним, рівним станом. Але не встигла зробити й десяти ступнів, як зразу зупинила трохи ходу і стала вдивлятись в якусь постать, що чогось нерухомо стояла біля тину й пильно дивилась просто їй в лице.

«Знов той самий індивід», — подумала вона, й страшенна роздратованість закипіла у неї в грудях.

А індивід, наче помітивши це, тихо рушив уперед і, помахуючи паличкою, тільки озирався іноді. На йому був якийсь по коліна жовтий теплий піджак, чоботи, картузик і зелений шарф на шиї. Лиця Людмила тепер не бачила, але пам'ятала тільки маленькі, ніби жовтенькі оченятка, що бігали якось на всі боки, та коротеньке підборіддя з кущиками біля волосків.

Придумавши щось, Людмила вмить зупинилася. Індивід пройшов, не озираючись, декілька ступнів, потім обернувся й також зупинився.

«Ага», — пролетіло з ненавистю у Людмили, і вона рішуче стала наганяти його. Порівнявшись з його піджаком і зробивши ще ступінь вперед, вона раптом повернула до його голову і з такою силою ненависті, зневаги й огидливості промовила «ш-шпиг!», що індивід зупинився, роззявив рота і, трохи навіть збліднувши, так і застиг. А Людмила, не озираючись, швидко пішла вперед і хутко сховалась за рогом. Тоді індивід, мов схаменувшись, мало не бігом кинувся за нею, але коли вискочив за ріг, — чорної повної постаті вже не було на темній, глухій улиці.

Дійсно Максим змінився. Він уже не сидів цілими годинами, байдуже дивлячись в куток, не усміхався жалько й безнадійно, не збирався ні стріляти, ні в тюрму. Цілими днями він десь бігав, з кимсь вів якісь справи, переходив з фабрики до фабрики й завше мав десь за пазухою цілий жмут прокламацій. Він навіть дістав собі десь якусь кумедну роботу, на яку ходив тільки зрання до обіду або з обіду до вечора, так що другу половину дня ходив уже собі де знав. А через кожні два дні з'являвся у Людмили. І хоча так же само, як і перше, ніяково м'яв свій жовтенький без підкладки капелюх, хоча так само старанно й обережно обходив килимок біля ліжка, боячись ступити на його забрудненими, подраними черевиками, хоча й тепер, як і перше, почував себе трохи не при собі в цій чистенькій, затишній кімнатці, але тепер, увійшовши, він зараз же, мов бажаючи загладити свій візит приємною звісткою, починав ще з порогу шепотіти:

— Усе добре, знаєте... Діла йдуть добре... Усе як слід...

Але Людмила зараз же перебивала його, брала з рук його капелюх і з тою ласкавою усмішкою на устах, яка робила її серйозне і строге лице зразу добрим і тихим, мовчки вішала на кілок, а йому показувала на стільчик. І Максим, хоча так же, як і перше, бережно сідав, соромливо підібравши під стілець свої ноги, хоча й тепер іноді скоса подивлявся на своє дірявеньке пальто, але зате на устах його не плакала усмішка, очі не бігали з якоюсь боязкою, винуватою тугою, а навпаки, він весь час мав такий вигляд, ніби ось трохи посидить і має зараз же бігти до чогось любого, милого й радісного. І говорив він хоча й поспішно, й так же нервово, але з щасливим запалом, з силою й охотою. І Людмила мовчки слухала його, і з уст у неї не сходила усмішка, що мов довгими проміннями виходила з очей, що з великих і сірих робила їх двома милими, довгими щілинами з ясним, тихим світом доброти. І мало не кожного разу Максим дивився на цю промінясту усмішку, і щоразу йому хотілось щось сказати, але він тілько соромливо тупився й зараз же оповідав щось друге.

Так він що два дні ходив і рапортував. І кожного разу лице його здоровішало, здоровішало, кожного разу він все щасливіше сміявся й кожного разу кудись поспішався, мов боявся упустити щось любе й дороге. І Людмила не вдержувала його; тільки, як він уже дуже мало сидів, лице її робилось знов серйозне, а через те якесь поважне і строге. Тоді великі сірі очі її мов ще побільшувались і мов обливали все трохи смугляве, гарне лице її строгим і навіть суворим світом. Тоді й Максимові робилось якось ніяково й холодно й інстинктивно хотілось викликати знову усмішку. І іноді це йому вдавалось; і тоді вони обоє радісно й трохи соромливо сміялись і щиро прощалися.

А в суботу довго сиділи й все обмірковували. І хоча лице Людмили не всміхалось, але Максим пильно слухав її й, нервово потираючи себе по голові, весь час промовляв: