Сонячним усміхом з неба весна засміялась,
Глянула поглядом ясно-блакитним, широким,
І у землі звеселилось обличчя змарніле,
Тільки ж на мить, бо вже хмари закрили той погляд,
Усміх умер променистий, між їми погасиш, —
Будень похмурий та сірий настав місто свята...
Так нашу змучену душу і щастя все дурить:
Тільки всміхнеться та в хмарах буденних і зникне...
1894
|
|
|
