Давно зима холодна докучає,
Але Петрусь, — моторний хлопець він, —
На лютую нітрохи не зважає,
А сонячних діждавшися хвилин,
У батькову вбирається свитину, —
Дарма йому, що й чоботи в дірках! —
Він грімака хапа в дворі, крижину, —
Вже хлопці всі давно на спускалках:
Біжить туди, в рукав ховає носа...
«Ой, ніженька!»... — Вже змерзла так, мов боса.
З гринджолами вже там усі кутчани,
Зібралися туди укупі з їм...
Не маючи малих, в ріжнаті сани,
Мов пан який, з Грицьком уліз Юхим.
Летять униз веселою юрбою!..
Коли дивись, — Андрійко сторчака
В замет уривсь з плечима й головою,
На його ще — і купа от така!
«Задавиш... ой!» — кричить Андрій насподі.
«Я носа збив...» — «Та ну-бо, хлопці, годі!» —
Сміх, галас скрізь, і всі веселі діти,
Петрусь собі сміється і кричить...
Смеркається... Намерзшися у свиті,
Додому він нагрітися біжить.
Прибіг, на піч — і в просо вдвох з сестрою!..
Аж двері рип, і в хату йде татусь
Із білою, в морозі, бородою.
«Вечеряти!» — Ось зараз приберусь. —
«А діти де?» — Обойко он у просі... —
«Ану вилазь!.. чого ви там і досі?»
Вечеряють... Із більшою сестрою
Матуся вдвох сідає прясти... Він
Примоститься з Одаркою малою
Край матері, підставивши ослін.
Хур-хур прядки!.. А мати починає
Свої казки тоді казати їм
Про відьму ту, що дуб перегризає
Гартованим зубищем стальовим,
І про козу, про вовчика й лисицю,
Про вбитую за ягідки сестрицю,
Вже батько спить... Вже пізняя година...
З куточка десь давно цвіркун цвірчить,
За вікнами лютує хуртовина,
На причіпку каганчик миготить...
Хурчать прядки, і невгаває мати,
Бо слухають... І страшно, страшно їм,
І весело, й не хочеться ще спати,
Хоч ніч давно... «А що з отим малим
Зробилося, матусю, та з братами?..»
І знов казки ще кращі за казками,
Аж поки сон ізможе в хаті всіх;
Але й тоді квітчастими роями
Бринять казки у мріях золотих;
І велетні, і королі з князями,
З зеленою косою русалки
І дівчина з перловими сльозами,
Відьми страшні, лисиці і вовки...
Байдуже ніч, байдуже хуртовини, —
Казки живуть у мріях у дитини...
|
