Ой чим же ти, мій краю, закрасився?
Чи пишними палацами тими,
Де зібрано про людський дух і око
Ясні скарби і розуму й краси?
Чи працею упертого змагання,
Здобутками, що кращий шлях новий
Собі і всім народам торували,
Нове знання їм даючи і міць?
Чи подвигів луною голосною
У боротьбі за людськії права
І волею здобутою своєю,
Основою громадського життя?
Чи просто тим буттям спокійно-тихим,
Де кожен їсть зароблений шматок
І тепло спить в куточку захисному,
Не знаючи про голод та мороз?
О ні, не сим! Серед руїн димами
Скарби краси і розуму взялись...
Нові шляхи? Ти й на старих зблукався
У безладі кривавих завірюх!
А подвиги... Коли й були якії, —
Загинули без сліду і знаку...
І навіть той достаток — хата тепла
І не сухий зароблений шматок, —
Ти і сього не маєш: голодуєш
Обідраний серед родючих нив!..
Так чим же ти, мій краю, закрасився?
Хіба тими долинами в квітках
І горами й садами запашними,
І тим Дніпром широким степовим?
Хіба твоїх дочок, синів красою
Та піснею, що славна по світах,
Та мовою, барвистою, як квітка,
Могучою, як серед бурі дзвін?
Усе воно таке прекрасне-дивне,
Та все воно і мертве, і сумне,
Коли ти ще не закрасивсь, мій краю,
Живущою надією, що все:
І розуму й краси святі скарбниці,
І волю й світ, і хату захисну,
І працею зароблений достаток, —
Все матимеш, усе здобудеш ти,
І, подвигом своє вквітчавши чоло,
Сіятимеш народам і вікам!..
|
