Я зрікся мрій. Поважний і спокійний,
Собі сказав: мені не треба їх.
Повинність — ось той владар добродійний,
Що збереже мене від мук і лих.
Яка ж іще краса не одурила?
Який огонь у попелі не згас?
Невже на те в душі в людини сила,
Щоб марнувать життя короткий час?
Порожня річ те славлене кохання,
На мить огонь, а там чманілий чад,
Не варт воно ні сліз, ні поривання —
Клубок зневір, розчарувань і зрад.
О скільки гір нам розкопати треба,
Засипати безодень скільки нам,
Розвіять хмар з насупленого неба,
Зорать обліг, посіять хліб людям!
О скільки сліз повинні ми утерти,
О скільки пут повинні розітнуть!
Скількох слабих одрятувать од смерті,
Скільком сліпим їх очі повернуть!
І поруч з сим — солодкії зітхання,
Поезія банально-любих втіх?
Ні, хочу я борні і досягання,
Ні, хочу діл поважних і міцних.
|
|
|
