Зморила всіх духота нестерпуча:
Не подиха вітрець на поле й ліс,
Лягла ріка і мертва, і блискуча,
Прив’ялий лист на дереві повис;
Не чуть пташок, — їх потомила спека...
Як жевріє повітря осяйне!..
А далина небесная далека
Пашить як піч, бо сонце там страшне
Жахтить огнем, огняні сипле стріли, —
І хилиться все на землі без сили.
Враз чути крик... Біжать хлоп’ята-діти,
То — пастушки... Їм спека півбіди!
До берега, де верби довгі віти
Схилили вниз до сонної води
І дивляться на нерухому з кручі,
На схилені над нею береги, —
Туди біжать хлоп’ята невгавучі —
І сміх, і гук, і галас навкруги...
Замаяли, мов крильми, сорочками...
«Плигай, ану!..» І в воду головами!..
Жахнувшися, об берег хвилі б’ються,
Розбурхані, злякавшися зо сну,
Круг тіл гнучких, збілівши, скачуть, в’ються —
І плеск, і крик!.. далеко чуть луну.
Хто плаває, хто вглиб пірнати взявся,
Хто бризкаться серед кипучих хвиль;
Он за рогіз Андрійко зазмагався,
З куги плете собі Васюта бриль;
З Демком Павло вже печерують раки, —
Летять з води клешнаті небораки!
Всім весело: у спеці опівденній
Так солодко пеститись у воді,
Із ряскою кушир тягти зелений,
Їм обплестись та й плавати тоді;
Чи між кугу та осоку залізти,
В гнізді яєць пташиних ізнайти,
Латаття рвать міцне широколисте,
Ховаючись ламать очерети
І досхочу набовтавшись у річці,
Вискакувать лежати на травичці,
На сонечку сушитися потроху,
Качатися по травці й по квітках,
Упхати знов у грязь Грицька й Тимоху,
Одягшися, ганяти по кущах,
Чи затулить обидва вуха й воду,
Хитаючись, почати виливать:
«Ой, котику! лий воду на колоду!»
Стрибаючи, так весело гукать!..
Так весело!.. «Ану, лиш, хлопці, годі,
Щоб не були рогаті наші в шкоді!» —
Гука Петрусь, а інші поспішають,
Хто не убравсь — метнулися мерщій
До сорочок і берег покидають,
Сипнули всі назад у ліс густий:
Як табунець тих голубів крилатих,
У пшеницях, зникаючи, летить,
Так хлопчаки поміж дерев крислатих
Покрилися, меткі, в єдину мить.
А де ж воли? І сліду вже не знати!..
Ну, будуть їх до вечора шукати!..
|
