Над ставком широководим
Посеред очеретів,
Там комар, славетний лицар,
Під листом зеленим жив.
Грав у сурму голосную
І до бою викликав,
І в людей, і у звірини
Крові безліч випивав.
І його ніхто на світі
Ще й разу не подолів:
Наш комар уславивсь гучно
Серед мух та комарів
Всі казали, що від нього
Світ ще дужчого не знав, —
Сам комар тому повірив,
Сам щодня про те казав.
Довго б наш комар щасливий
У великій славі жив,
Якби він не чув про лева,
Що царем був у звірів.
Прилітала муха жвава
І казала, що вона
Лева бачила і сили
В світі більшої не зна.
Запеклося коло серця,
Защеміло в комара,
І ніяк забуть не може
Він звірячого царя.
Мучить думка та проклята,
Що від його дужчий є, —
І у серці комаревім
Гордість лютая встає.
Ось випростує він крила,
Знявсь і лісом вже летить
Аж туди, де лев могутній,
Пообідавши, лежить.
В сурму голосно ударив:
— Гей ти, леве, уставай!
Будем битися, аж поки
З нас комусь та прийде край.
Бо на цій землі широкій
Місця двом немає нам —
Хочу слави я придбати
І собі, і комарам!
Ту ж хвилину вже кусає
Лева в ніс швидкий комар, —
І відразу, ревонувши,
Скочив тут звірячий цар.
І запекла закипіла
В них баталія в ту мить:
В щоки, в ніс комар кусає,
Налітає і дзижчить.
Лев лютує! Ще ніколи
Так ніхто не дошкуляв!
Одбивавшися, всю морду
Вже він кігтями подрав:
Кров дзюрить у лева з морди,
Зовсім збувся сили він,
Але поки ще держиться,
Б'ється кілька ще хвилин.
Та комар усе лютіше
Налітає, не вгава...
І царева похилилась
На дернину голова.
Закривавлений, безсилий
Впав на землю дужий цар,
І, зрадівши невимовно,
Задзижчав тоді комар:
— Той у світі є найдужчий,
Хто найдужчого здолів:
Світлом слави осіяний
Я вернусь до комарів!
Він летить — великий лицар, —
Ліс потроху вже минав...
А паук давно між листям
Паутиння хитро ткав.
І комар у хитрі сіті
Там заплутавсь і повис!
Скрики жалібні відразу
Тут почув зелений ліс:
— Так з великими буває!
Нащо ж, доле, ти така?
Подолати зміг я лева,
Гину я від паука!
Так загинув лицар славний,
І паук його із’їв,
І про його всі забули
Серед мух і комарів.
1890
|
