В селі невеликім жила собі тихо
Розумна та мудра вдова Василиха.
Вона в себе мала гарную дитину:
Єдиного сина на ймення Кузьмину.
Вона того сина любила-кохала,
Щодня на все добре його наставляла,
А щоб краще слухавсь та тямив науку, —
Пускала по йому гулять свою руку:
Бувало Кузьмині, бувало рукою,
Качалкою, дрюком, а то й кочергою.
А мати казала: — На добре те буде, —
Із рідного сина колись будуть люди».
Ішли так, минали літа за літами, —
Уже наш Кузьмина гуля з парубками;
Далась йому знати та мудра наука:
Став дуже розумний з кочерги та з дрюка.
Пішов же Кузьмина побачити світа —
І босий, і голий — самі дірки свита.
І бачить: молотять ячмінь собі люди.
Він став та й гукає: «Хай добре вам буде:
Дай, Боже, сто кіп вам його змолотити
І решето повне з тих кін наточити!
Беруть же Кузьмину, беруть за чуприну,
Дають йому добре і в боки, і в спину.
Безщасний Кузьмина додому чвалає,
І плаче, й ридає, долю проклинає:
— Ой нащо ж ти, мати моя Василихо,
Мене породила на горе та лихо?
— Ой, сину мій, сину, тобі було б стати
Та вічную пам’ять гарненько сказати;
А нам би, — сказати, — дай, Боже, нажитись!
Тоді б помолитись і перехреститись!
Пішов знов Кузьмина побачити світа —
І босий, і голий — самі дірки свита.
Весілля гуляють і весело, й пишно,—
Він став та й гукає: — Хай пам’ять вам вічна!
А нам іще, Боже, дай добре нажитись!
Та ще й починає молитись-хреститись.
Беруть же Кузьмину, беруть за чуприну,
Дають йому добре і в боки, і в спину.
Безщасний Кузьмина додому чвалає
І плаче, й ридає, долю проклинає:
— Ой нащо ж ти, мати моя Василихо,
Мене породила на горе та лихо?
— Ой, сину мій, сину, — тобі б говорити:
Дай, Боже, вам сина свого одружити,
Йому з молодою ще сто літ прожити!
Пішов знов Кузьмина побачити світа —
І босий, і голий — самі дірки свита.
Хазяїн солому на-в-городі палить,
Свиню таку ситу, годовану смалить;
Кузьмина: — Дай, Боже, тобі обсмалити,
З сією свинею сина одружити,
Йому з молодою ще сто літ прожити!
Беруть же Кузьмину, беруть за чуприну,
Дають йому добре і в боки, і в спину.
Безщасний Кузьмина додому чвалає,
І плаче, й ридає, долю проклинає:
— Ой нащо ж ти, мати моя Василихо,
Мене породила на горе та лихо?
— Ой, сину мій, сину, — тобі б говорити:
Дай, Боже, вам, дядьку, її впорядити,
На святий Великдень коло столу сісти,
Розговівшись добре, з діточками з’їсти!
Пішов знов Кузьмина побачити світа —
І босий, і голий — самі дірки свита.
І бачить: до яру дід падло волоче, —
Він став та й гукає: — Дай, Боже, паноче,
На святий Великдень вам до столу сісти,
Сю здохлу коняку з діточками з’їсти!
Беруть же Кузьмину, беруть за чуприну,
Дають йому добре і в боки, і в спину,
Безщасний Кузьмина додому чвалає,
І плаче, й ридає, долю проклинає:
— Ой нащо ж ти, мати моя Василихо,
Мене породила на горе та лихо?
— Ой, сину мій, сину, — а ти б не дивився,
Узяв би та плюнув, та й геть одступився!
Пішов знов Кузьмина побачити світа —
І босий, і голий — самі дірки свита.
Там батюшка з церкви йде тихо додому,
Шапки всі скидають панотцю старому;
Кузьмина ж на його і не подивився,
Узяв іще плюнув, та й геть одступився.
Беруть же Кузьмину, беруть за чуприну,
Дають йому добре і в боки, і в спину.
Безщасний Кузьмина додому чвалає,
І плаче, й ридає, долю проклинає:
— Ой нащо ж ти, мати моя Василихо,
Мене породила на горе та лихо?
— Ой, сину мій, сину, — чи так же годиться?
Тобі б панотцеві було поклониться
Та шапочку зняти, в руку цілувати,
Ще й благословення святого прохати!
Пішов знов Кузьмина побачити світа —
І босий, і голий — самі дірки свита.
Іде він, чвалає лугами-лісами,
Аж бачить — здоровий ведмідь під кущами
Вола десь допавши, дере-роздирає.
Кузьмина підходить і шапку знімає:
— Дозвольте, паноче, в руку цілувати,
Ще й благословення святого узяти!
Ведмідь як почав же там благословити, —
Кузьмині-бідасі вже нікуди й жити, —
Тільки що живенький утік він од його...
Як мати уздріла синочка такого, —
Сплеснула руками та й заголосила
І сина за два дні в труну положила...
Умер же Кузьмина — нехай лежить тихо!
Далося в знаки йому горе та лихо:
Ізмалечку бито, великого бито —
Тепер од усього землею закрито.
Ото ж, батьки, знайте — діти научайте,
Діти научайте, словом наставляйте,
Бо розум загине од пуги та дрюка,
А добреє слово — велика наука!..
1890. III. 23
|
