Ой було се ще в давнії роки,
Як у нас на Вкраїні широкій
Чоловік на селі жив Тимоха,
І була в нього жінка Солоха.
Поганенько було таки жити:
Хоч було на чому й заробити,
Та як правду вам щиру сказати,
То вони не уміли придбати, —
Бо у гарне вбиратись любили,
А напрясти, наткати не вміли;
Їсти — теж якби все їм ласенько, —
Встати — пізно, лягти ж — так раненько.
Так вони дожилися до того,
Що немає і в хаті нічого;
То і лає Тимоха Солоху,
А Солоха картає Тимоху.
Чоловік їй говорить: — Якби ти
До пуття та уміла робити,
То було б усього в нас багато —
І про будень, і також про свято.
Жінка каже: — І з тебе робота!
Аж дивитись на тебе нудота:
Тільки лежні справляєш та сидні, —
Тим у нас тільки й є самі злидні.
Так погризшись, розумнії далі
Долю лаяти злу починали:
— Це все доля недобра та люта,
Через неї се горе та скрута!
Нащо так се, що треба робити?
Кому доля годить, той на світі
Не робивши прожити здолає,
Ще й багатства та щастя зазнає.
А Солоха сердито говоре:
— Наша ж доля дає саме горе.
Ну, та й доля ж ся наша — такая,
Як пралюта свекруха лихая!
Тільки встигли те слово сказати, —
Коли стук щось відразу до хати!
Увіходить якась молодиця:
— Нащо ж так все на мене свариться?
Я — та Доля. Щоб ви не казали,
Що ви щастя на світі не мали,
Та що маєте долю лихую, —
Три бажання обом вам дарую:
Жінці перше, Тимосі ж два буде.
Не миліться ж ви, добрії люди:
Тричі можете вдвох ви бажати, —
Хто що схоче, то й буде те мати, —
Більше ж трьох вже ніяк! Прощавайте!
Щастя з рук ви, глядіть, не пускайте!
Те сказала і зникла вже з хати.
А ті раді: — Що саме бажати?
Вже Солоха в Тимохи питає.
А Тимоха і сам ще не знає,
Бо думок у Тимохи багато:
— От тепер нам повік саме свято!
Перше: грошей найбільш забажаю:
Я із грішми доскочу й до раю!
Будуть інші за мене робити,
Ласих страв буде їсти і пити,
Я ж, як пан, увесь день на перині,
Тільки скрикну: давайте ви, свині!
Гроші є, то усе нам байдуже,
Ти тоді зачіпай нас не дуже!
Я палаци куплю і з панами...
Ні, гордують пани мужиками!
Коли так, то я паном зроблюся!
Генералом! В мундир уберуся, —
Шану матиму дуже велику:
Всі шанують панів споконвіку.
А воно іще більша є шана:
Архиреєм би... Звечора й зрана
Цілуватимуть всі мене в руку,
Я ж даватиму й панству науку.
Тільки ні: в мене жінка, а знати
Архиреї усі нежонаті...
Так — царем!.. — І знов думка гуляє,
І думкам тим і впину немає.
А Солоха теж в хмарах літає:
Їй стрічки і намисто сіяє,
Те ж палац, та такий пребагатий!..
Бо не хоче вже вбогої хати...
Та на лихо згадалось Солосі,
Що вони не вечеряли й досі:
То було їй про їжу байдуже,
А тепер закортіло, ще й дуже.
У печі ще раніш затопила, —
Подивилась: — Ну й жар же до діла:
Хоч спрягти, хоч спекти, хоч зварити!
Почала вона жар ворушити,
Та й не стямилась, як і сказала:
— Якби тут ковбаса зашкварчала, —
От би так! А то з ранку самого,
Опріч хліба, не їла нічого!
Тільки встигла сказати — ой, леле!
Уже кільце ковбаски дебеле
На жару і шкварчить, і пряжеться!
Тут Тимоха ураз як сунеться:
— Чи вона уже зовсім здуріла?
Що, дурна ти лепете, зробила?
За оцю ковбасу віддала ти
Своє щастя, що мала придбати.
Чом ти грошей, дурна, не бажала?
Ковбаси вона, бачте, не мала!
А, бодай би вона тобі сіла
На твій ніс, що встрява не до діла!
Стриб ковбаска до пики Солосі —
Так одразу й повисла на носі!
Ніс зробивсь — вже яка йому й міра! —
Гірше, ніж за сім гривен сокира.
Тут Солоха: — Мій Боже великий!
Ой пропала ж я, бідна, навіки!
Нащо ж я на цей світ народилась?!. —
Так вона тут сльозами і вмилась!..
А Тимоха сидить уже тихо, —
Бачить сам, що і він зробив лихо:
І бажання віддав без нічого,
Та ще й жінці накоїв він злого.
Що робити? — він дума-гадає...
А Солоха уже його лає:
— Бач, здалась я йому на наругу!
Одмінив мою пику на другу!
Як я вийду такою між люди?
І яке ж то життя тепер буде?
Віддавай мого носа, бо згину
Та й тебе задавлю, злу личину!
Що робити? Чи грошей бажати,
Чи Солоху з біди визволяти?
Воно й грошики дуже хороші!..
Ну, та жінка миліша як гроші!
— Так щезай же ти, халепо клята!
Де й поділась ураз ковбаса та!
Хоч нічого не має Тимоха,
Так ізнов як людина Солоха.
Аж тут — стук! Знову Доля до хати:
— Чи ще будете ви нарікати?
Я ж вам щастя давала! Ви ж на що
Віддали його так, за нізащо?
Ні, не доля тут винна — самі ви,
Що без краю недбалі й ліниві.
Заробіть, тоді й будете мати,
На дурничку ж не можна придбати.
Самі взять свого щастя не вміли!
Прощавайте, якщо зрозуміли!..
Засміялась та й зникла із хати.
Як прибитії наші зостались!
Довго очі звести не зважались,
Похилившись, сиділи довгенько
Та зітхали обоє важенько.
Як же згодом прочумались трохи,
То Тимоха сказав до Солохи:
— Отака приведенція в світі!
Воно й правда, що треба робити...
1890
|
