I
Жив колись у нас кумедний
Чоловік — Юхимом звався.
Забагатіти відразу
Все він якось сподівався.
— Я вже, — каже, — добре знаю:
Є в землі скарбів багато.
І усі їх взяти можна
Під купаловеє свято.
Та на лихо я і досі
Ще не знаю, як їх брати:
Треба щось там ворожити,
Треба щось там чарувати.
І усе про скарб той дума.
І додумався до того,
Що в думках опріче скарбу
В голові нема нічого.
І Юхимові приснилось,
Що в великім нашім лісі,
За сімнадцять гін од краю,
У кущах десь при орісі,
Скарб лежить там незліченний,
Але взяти гроші зможе
Тільки той хто певним словом
Скарб заклятий завороже.
Встав Юхим і вже не знає
Що почати, що й робити —
Якщо він скарба не візьме,
То не може й в світі жити
Але як його узяти,
Як того не знаєш слова?
Думав-думав і надумав —
От і поміч вже готова.
Зараз шапку надіває,
Та й іде швиденько з хати:
Поспішається скоріше
В кума ради поспитати.
II
Кум його, коваль путящий,
Був тоді у кузні саме
І розпечене залізо
На ковадло тяг кліщами
Поздоровкались, потроху
Розбалакались про діло,
І Юхим йому говорить
Те, про що казать кортіло:
— Знаю я у лісі, куме,
Незліченний скарб багатий,
Та того не знаю слова,
Що їм можна скарб узяти;
То навчи мене, мій куме,
Вічно дякувати буду,
Й половину відступаю
Я з усього, що здобуду.
— Добре! — кум йому говоре:
— Ось що мусиш ти робити:
Під Івана під Купала
В ліс на місце сам іди ти
В лісі папороть цвістиме:
Квітку ти зірви із неї,
А тоді і підеш зараз
До ліщини до тієї.
І як буде в тебе квітка,
Скарб до тебе сам прибуде.
А Юхим його питає:
— Ну, а чим же скарб той буде?
Кум і каже: — Скарб усяко
Об’являється: буває
Часом свічкою, а часом
Дідьком лисим причвалає.
Як побачиш, що ітиме,
Не тікай тоді від нього:
Стій, не руш ні трохи з Місця
І не бійся ти нічого.
Як підійде — вдарь по пиці, —
Та добряче вдарь,— дивися!
І промов: — Амінь, на гроші
Та на злото розпадися!
Побалакали ще трохи,
І пішов Юхим додому.
Радий дуже, та про радість
Він не каже ще нікому.
III
Ось прийшов Іван Купало,
Ось і ніч уже надходе,
І Юхим на те возлісся
Перед північчю приходе.
Де ж та папороть? Немає,
Не цвіте ніщо й не сяє,
А Юхим блукає в лісі,
Все ту папороть шукає.
Довго він блукав без діла,
Заболіли й ноги в нього,
А знайти не довелося
В лісі темному нічого.
Утомився, сів під дубом
Там, де мусить скарб лежати,
Може, скарб без квітки вийде —
«Треба, — дума, — підождати!»
Довго ждав сидів, сердега,
А нічого ще немає;
І вже голову на груди
Тихий сон йому схиляє;
Коли чує — щось у лісі
Затріщало, зашуміло.
Скочив він з землі, злякався,
Затрусилося все тіло;
Далі здумав, що не треба
Тут лякатися нічого.
І, кулак зобгавши, жде він
З лісу скарба золотого.
Аж і справді щось виходе,
Лисий дідько насуває,
А Юхим його до себе
Ближче, ближче підпускає.
Підпустив — як дасть по пиці!
— Розпадись, — кричить, — на злото!
Розпадись!.. Але ж погляне
То не дідько, ні... та що то?
То коваль, то кум Юхимів;
За обличчя ухопився
І кричить: — Чи не здурів ти,
А чи, може, ти сказився?
Не діждавшись, я до нього
В ліс прийшов, щоб пособляти,—
А за віщо ж маєш биться
Ти, недовірку проклятий?
На ж тобі за це! — Зчепились,
А Юхим кричить: — Куди ти?
Думав я, що скарб приходе:
Сам же ти казав, щоб бити!
А коваль кричить: — А можна,
Не розгледівши, так биться?
Ось як дам тобі — навчу я,
Перш ніж битися — дивиться!
І зоря ще не займалась,
А куми уже побились,
Без скарбів прийшли додому,
І надовго посварились.
А не вірили б дурниці,
Та за нею не вганяли,
То й чубів вони б задармо
В лісі не повискубали.
1890. IX 24
|
