Жив собі колись на світі
Крук, велика птиця;
Звик собі він тихо жити,
Тим та сим живиться.
Всі птахи його у лісі
Дуже поважали,
Як збирались у громаду,
На покуть пускали.
І питалися поради
Про всячину в нього,
І всі його шанували,
Як батька старого.
Жив би так собі любенько
Крук, велика птиця,
Якби раз не довелося
Із раком зустріться.
Був тоді наш крук голодний:
З ранку аж самого
Ані ріски ще у роті
Не було у нього.
Довго він літав у лісі
Та шугав степами,
А надвечір сів, знемігшись,
Між очеретами.
Коли гляне — рак великий
В воду хоче лізти;
Крук до нього — хап у рота
Буде попоїсти!
Се на березі робилось,
Долі під вербою;
Крук злетів та й сів на гілку,
Саме над водою.
Бачить рак тоді, що лихо,
Та й ну мудрувати:
Якби тут обрятуватись,
Щоб не пропадати?
От подумав він та й каже:
— Ой мій вороне-брате!
Довелося батька й матір
Твоїх мені знати!
Ну, та й гарні ж були птиці!
Вже таких немає;
Що розумні вже, що добрі,
Так хто його й знає!
Крук те чує, слухать гарно,
Що рак батька славить,
Та «угу!» на те мугика,
Рота не роззявить.
Рак ізнову починає:
— Правду як сказати,
То твоїх ще довелося
І братів зазнати.
Удалися в батька діти:
А, та й птиці ж гарні!
Що вже добрі, що розумні,
Чисті та чупарні!
Крук те чує, слухать гарно,
Що рак рідних славить,
Та «угу!» на те мугика,
Рота не роззявить.
Рак же знову починає:
— Але що казати!
Хоч були брати і гарні,
Гарні батько й мати,
Та куди вже їм до тебе!
Краси й не зрівняти,
А за розум тобі треба
В лісі царювати,
Царем обібрати!
— Ага! — скрикнув крук зрадівши
Та й роззявив рота,
А рак бульк тоді у воду, —
Пропала робота!
А сороки білобокі
На вербі скакали:
Як те вздріли, — полетіли
Та всім розказали.
З того часу вже минулась
І повага й шана,
І на крука грима кожна
І галка погана;
З того часу, як в громаді
Стане крук навчати,
Зараз птаство: «Годі! годі!
Навчивсь царювати!»
Так йому те прикро стане, —
Хоч піти втопиться!
Та й замовкне, сяде збоку
Крук, велика птиця.
1891. III 8 (20)
|
