V
Шепоче більшая сестра
Сестрі середній: — Ось
Гляди лиш ти, коли б ще нам
Обом не довелось
І битим дома буть за те,
Що ягід в нас нема,
А Галька повен глек, дивись,
Нарвала, і сама...
— Це правда, — каже сумно та:
— Хоч бить не будуть нас,
Та підлеститися вона
Повсяк уміє час,
За це і люблять так її...
І ось тепер уп’ять
На нас посваряться — її ж
Ще будуть більш кохать.
І каже більшая: — Ану
Давай її вб’ємо
І в неї ягоди усі
Собі заберемо!
Тоді і батько, й мати знов
Любити будуть нас...
Хіба нас хто побачить тут,
У лісі, в пізній час!
А дома скажемо: пішла
Од нас вона сама;
Ми думали, — вона вже тут...
Хіба її нема?
VI
Галюся йшла собі сама,
Не чуючи біди:
Потиху стали здоганять
Її вони тоді.
І не почулася вона,
Як тихо надійшли,
Одразу кинулись удвох,
Давити почали...
Вона не скрикнула й разу,
А глянула на них —
Докір німий у очах був
Журливих і ясних...
І вмерла тихо... І вони
Її сховали там,
Де кущ калиновий пишавсь,
Схилившися гіллям...
Тоді вернулися удвох
І ягоди взяли,
І кажуть дома: — Галю ми
Шукали й не знайшли.
Старі злякались і удвох
У темний ліс пішли,
І ніч усю шукали там,
Шукали й не знайшли.
Шукали потім не один —
Багато днів її,
Та не знайшли дочки вони
В гаю, в сирій землі...
VII
В холодній ямі Галя спить,
Мина потроху час...
Ось вівці раз у гаї тім
Вівчар маненький пас
І женучи їх через той,
Через зелений ліс,
Натрапив саме він туди,
Де кущ калини ріс,
Де Галя бідная моя
Навіки полягла...
Поглянув хлопець той: струнка
Калинонька була.
І цівку вирізав з куща,
Сопілку він зробив
І грать почав, і чує він
Чудово-дивний спів:
«Ой, помалу-малу, вівчарику, грай!
Та не врази мого серденька вкрай!..
Мене сестри з світу згубили,
Під кущем у лісі мене положили,
У холодній ямі мене поховали,
Ще й ногами землю зверху притоптали...»
Така-то жалібна була
Вся пісня та смутна,
Так в серце хлопчика того
Лилась немов вона,
Що він би й плакав і ізнов
Чудовий слухав спів...
Так день минув, і вечір вже...
Собою ліс покрив —
Додому вівці хлопець той
В своє село погнав,
А ідучи селом, ізнов
На тій сопілці грав.
І ось іде і грає він,
Грання смутне дзвенить —
Сопілка жалібно співа
І плаче, і квилить:
«Ой, помалу-малу, вівчарику, грай!
Та не врази мого серденька вкрай!..
Мене сестри з світу згубили,
Під кущем у лісі мене положили,
У холодній ямі мене поховали,
Ще й ногами землю зверху притоптали...»
І як проходив повз двір,
Де Галин батько жив, —
Почув старий дідусь тоді
Чудово-дивний спів,
І вибігає він з воріт:
— Гей, хлопче, підожди!..
Де ти таку сопілку взяв?
А дай її сюди!
І на сопілці дід заграв...
Грання смутне дзвенить —
Сопілка жалібно співа
І плаче і квилить:
«Ой, помалу-малу, мій батечку, грай!
Та не врази мого серденька вкрай!..
Мене сестри з світу згубили,
Під кущем у лісі мене положили,
У холодній ямі мене поховали,
Ще й ногами землю зверху притоптали...»
Поблід дідусь, у хату вбіг,
Сопілку жінці дав:
— Заграй, стара! Ще зроду я
Не чув, щоб хто так грав!
І баба грати почина...
Грання смутне дзвенить —
Сопілка жалібно співа
І плаче, і квилить:
«Ой, помалу-малу, матусенько, грай!
Та не врази мого серденька вкрай!..
Мене сестри з світу згубили,
Під кущем у лісі мене положили,
У холодній ямі мене поховали,
Ще й ногами землю зверху притоптали...»
А сестри слухають той спів —
І бліднуть, і тремтять...
І чують: батько їм велить
На тій сопілці грать.
Найстарша грати почина.
Грання смутне дзвенить —
Сопілка жалібно співа
І плаче, і квилить:
«Ой, помалу-малу, ти, сестронько, грай,
Та не врази мого серденька вкрай!..
Ой ви мене, сестри, з світу згубили,
Під кущем у лісі мене положили,
У холодній ямі мене поховали,
Ще й ногами землю зверху протоптали...»
VIII
— Гей, признавайтесь ви мені! —
Дід гримає на них.
Упали, злякані, тоді
Вони йому до ніг
І на могилку повели,
Де бідна Галя спить,
І де калинонька смутна
Схиляється й шумить
Вона шумить, а з неї спів
Тихесенький дзвенить,
Немов калина та сама
І плаче, і квилить:
«Ой, помалу-малу, вітре, повівай,
Та не врази мого серденька вкрай!..
Мене сестри з світу згубили,
Під кущем у лісі мене положили,
У холодній ямі мене поховали,
Ще й ногами землю зверху притоптали...»
IX
І довго плакали старі,
Припавши до землі,
І на могилі двох дочок
Навіки прокляли,
І геть їх вигнали з села...
Самі ж щодня вони
На ту могилоньку ішли
Зажурені й смутні.
Багато плакали вони —
Стомило горе їх:
Вони умерли із журби
Та з сліз своїх гірких...
1886
|
