Панько

Борис Грінченко

Панько останній ускочив у дерев'яний великий цебер до чотирьох товаришів і гукнув машиністу:

— Пускай!

Цебер почав спускатися в шахту спершу тихо, а далі все швидше й швидше. Він хитався на всі боки, і шахтарі повинні були часом відпихатися від стін, щоб не вдаритись об них, — тоді б усі сторч головою могли полетіти в шахту з розбитого цебра. Але шахта була неглибока; чорні стіни промайнули швидко, й шахтарі вже були на дні.

— Ну, вилазьі — сказав Панько й сам вискочив перший, держачи в руках динамітові патрони. Товариші почали вилазити за ним з струментом у руках.

Зараз же біля сторчової шахти пробивано новий хідник. Але величезна брила кам'яна, зустрівшись на дорозі, не давала йти далі. Шахтарі мусили розбити цю каменюку динамітом.

За кілька ступнів вони були вже там, де треба. Нахиляючись, вони пройшли, чи, мабуть, краще сказати — пролізли, у почату нору.

Там було мокро й темно. Дві лампи шахтарські, блимаючи, освічували чорні стіни і не менше чорні шахтарські обличчя, тільки зуби та очі біліли на тих арапських обличчях.

Робітники почали оглядати камінь.

— Ну, з їм буде морока! — промовив один.

— Та здоровий! — додав другий.

— То нічого, що здоровий, а ось подивимось, як його пробивати, — сказав Панько. — Ану лиш, давай свердел!

Почали вертіти камінь, б'ючи по свердлу молотком; камінь мало подавався.

— І що б було кращий струмент узяти! — сердився Панько, що порядкував ділом. — А то цим і до вечора не зробиш дірки.

— Та й вечір недалеко, — озвався хтось.

— І добре, бо вже й кістки болять на цій чортовій роботі, — додав один шахтар.

— Не журись! — одказав молодий високий парубок. — Зате завтра неділя, погуляємо!