Розтопила молодиця в печі, постановила горщики. Тоді підійшла до діжки з борошном, глянула: — Петре, а Петре! — Га? — А що ми оце робитимем? — Як? — Борошна тільки на раз, та й то хлібини на дві. Помовчав Петро, далі каже: — Що ж його зробиш? Я вже й сам не знаю... — Хіба ще піти попрохати?.. — Та до кого ж іти, коли у всіх напозичалися так, що ніхто вже не дає? Горпина й сама це добре знала. Замовкли обоє. Прокинулась дитина в колисці, молодиця взяла її на руки, почала годувати. Воно вхопилося голодне, та й кинуло: молока нема. Тільки ще дужче заплакало. Каже Горпина: — Хоч би вже самі, та оцієї дитини не було, а то тільки дивишся, як воно мучиться: сама голодна й воно голодне щодня, бо молока нема. Петрові самому дитячий плач мов ножем серце краяв. Так хіба жалем поможеш? — Знаєш що, Петре? Піди попрохай старосту — може, він з гамазеїв дасть?.. Мовчить Петро, а дитина все плаче, усе мов ножем серце крає. Устав Петро, каже: — А піду! Не здихати ж із голоду! Узяв шапку, ще постояв, подумав, а далі й пішов мовчки. Він знав, що староста не може сам дати, а все ж пішов, щоб хоч не чути, як дитина плакатиме. "А, може, й дасть? — думає. — Хто його знає!.. Треба попрохати добре. Шкода, що на чвертку ратушним нема". Прийшов Петро в ратушу, увійшов, перехрестився: "Здорові, з середою!" — сказав і став біля порога. Староста в кутку за столом сидів, а писар з шафи папери виймав, по столу розкладаючи. Більше нікого в ратуші нема, тільки Петро та їх двоє. І збирається все Петро сказати, та ніяк не зможе. Думає: "А як скаже — ні, не дам?" І як подума про це, подума, що тоді в його дома і жінка, й дитина голодні сидітимуть, так дух йому перехопить, і не вимовить він нічого, тільки стоїть біля порога та шапку драну в руках мне. Староста, бачивши, що йому чогось треба, а нічого не каже він, став сам питатися: — А чого тобі, Петре? Підійшов Петро ближче, вклонився. — До вашої милості, — каже. — Ну? — Не положіть гніва, прийшов оце до вас... От уже третій день, мало що й ївши, сидимо... Сьогодні й крихти в роті не було і борошна нема... — Ну, то що? — Не положіть гніва... Я вже всюди прохав, так хто ж його позичить, як у самого, може, нема?.. Так я оце... чи не дозволили б з гамазеїв хоч мішечок дати?.. Глянув на його староста та й засміявся. — Ге, хлопче! Цього ми не можемо своєю волею зробити, на це дозвіл од начальства треба. — Од управи земської, розумієш? — каже писар. — Та воно так, — каже Петро. — Та чи не можна б як-небудь, хоч трошки?.. — Та й чудний же ти який, чоловіче! Ти ж чуєш, що ні, ніяк не можна. Постояв Петро, помовчав, та й каже: — Та, може, воно так, і без управи?.. Хоч небагато... — Та тобі ж кажуть, чи ні? Позакладало тобі? — визвірився писар. А Петро все стоїть, не йде. Він і сам не розумів, чого ще він ждав. Тільки як же його йти без нічого? Дома ж і картоплю вже затого поїдять!.. Хіба ще раз спитатися? — Та я віддав би скоро, ось тільки б заробив, так і віддав би... Писар зовсім розсердився: — Та кажуть же тобі, що ні! Що тобі, сто разів казати? Хоч ти йому коляку на голові теши, а він усе — дай та дай! Ну, люди!.. Пішов Петро з ратуші.
II
Забавила Горпина дитину, положила, — сама з останнього борошна спекла дві перепічки, борщу та картоплі зварила. Порається, а сама думає: "Сьогодні так-сяк перебудемося, та й завтра... Як дадуть Петрові, то, може, й до батька не треба буде їхати. Ні, хоч і дадуть, а все ж на сівбу немає, — їхати не минеться". Повиймала молодиця перепічки, хату вимела та й сіла прясти. У самої прядива не було цього року — сіяти не було де, так чуже брала від повісма1. Усе за тиждень яких дві сороківки заробить, а то й копу. "Копу заробиш за тиждень, а на карбованця з'їси", — думає Горпина, нитку викручуючи. Коли чує, рипнули сінешні двері. "Мабуть, Петро, — думає молодиця, — чи несе ж хоч що-небудь?.." 1 Повісмо — пучок оброблених конопель або льону, готовий для прядіння, а також одержана з нього пряжа; міра прядива. |