II
Надворі йшов дощ, хоч і невеликий — мов крізь сито сіяв. Але все небо облягло сірими хмарами і віщувало його надовго. На небі ані смужки ясної — скрізь простяглася сіра запона і ні в одному місці не розгорталася. Було холодно, і туман закривав мало не все, що можна бачити, тільки передні будинки ледве визначалися серед його хвиль. Усе велике місто здавалося безкраїм болотом. Марина дужче загорнулась у свій платок і пішла, обминаючи невеличкі калюжки, боячись замочити свої ноги в драних черевиках. Вона не дивилася навкруги, не хотіла бачити цих величезних будинків — вони мов гнітили її, холодом од їх віяло на неї, бо вона зросла серед сільських привітних, хоч і вбогих, хаток, серед зелених лук, веселих садків та таємних лісів. Вона йшла скоро, поспішаючись. Насамперед хотіла вона піти до своєї хазяйки, що в неї робила, та попрохати, чи не візьме вона її знову. Вона жила не близько, і поки Марина дійшла туди, то тремтіла з холоду і ноги в неї були мокрі. Увійшовши в хату, Марина зупинилася біля порогу. Хазяйка була тут. Марині було ніяково, і вона не сподівалася добра, бо вже знала, що інша є замісто неї. Дівчина промовила несміливо: — Добридень! — Здорова! — відказала хазяйка, висока й худа, неласкава з погляду. — А чого тобі? — Я знову до вас... чи не взяли б до себе?.. — несміливо питала Марина. — Оттак, голубко! На твоє місце в мене вже є. Хіба ж мені можна ждати? У мене робота не стоїть. Марина мовчала. — А твоя мати одужала? — спиталася хазяйка. — Вмерли... — ледве прошепотіла дівчина. — Вмерла? Ну, погано тобі. Марина ще трохи постояла. Бачивши, що вона не йде, хазяйка додала: — Хоч і не проси! Не прожену ж я другу через тебе! Дівчина тихо повернулася до дверей. Мабуть, горе дуже виразно глянуло з її обличчя, бо хазяйці стало жалко її, і вона промовила: — Слухай! Он пані Луцькій, тій, що, знаєш, — на Коцарській вулиці живе, треба дівчини. Спитай піди! Марина подякувала. Вона знала ту пані Луцьку, бо ця господиня посилала до неї Марину разів зо два. Знову трусячися з холоду, вона побігла аж на той край міста, на Коцарську вулицю. Добре втомившися, знайшла вона чималий будинок з великим рундуком. Марина підійшла до його. Двері блищали від політури та від мідяних почищених ручок. Дівчині стало страшно. «Чого я прийшла сюди? Хіба ж мене тут хто знає? Проженуть та й годі! А може, й ні? Ох, якби-то, господи!» Дівчина зітхнула і зважилася подзвонити. Потягла за дзвоник, підождала, нічого не чути. Вона вдруге дужче смикнула. Іще хвилину підождала, — ніхто не відчиня. «Я погано дзвоню», — дівчина подумала і смикнула з усієї сили. Дзвоник гучно дзенькнув за дверима, так гучно, що аж ізлякав її. Їй відразу схотілося втекти, але ж вона зупинилася і почула ходу за дверима. «Боже, поможи!» — подумала вона, чуючи, що їй уже не стає духу. Двері відчинилися. Старий лакей, заспаний, кудлатий, визирнув ізвідтіля. Мабуть, куняв, у передпокої сидячи, і оце тільки дзвоник збудив його. — А чого тобі? — запитався він неласкаво. — Пані Луцька дома? — ледве промовила Марина. — А тобі нащо? — попитав лакей. — Мені діло до їх є... — Діло? — Лакей глянув на неї згорда раз і двічі і тоді сказав: — Кажи, яке діло: я доложу. — Я хотіла б сама... — Самій не можна! — сердито відказав лакей. — Скажи, я доложу, тоді, може, й звелять покликати. — Я чула, що тут наймички треба... — Ну? — Так я... прийшла попитати... може б, мене найняли... — Еге! Он що! — погордливо промовив лакей, знов усю її оглядаючи. — Ну, таких вас багато! Не треба нам наймичок, а хоч і треба, дак і без тебе обійдеться. І, не слухаючи більше, він грюкнув дверима перед дівчиною. Марина ще постояла трохи, тихо зійшла з рундука і тихо, без ніякої мети, пішла вулицею. «Так і далі буде... — думала вона. — Так!.. Ой, мамо! Нащо ви покинули мене?» Сльози бризнули в неї з очей і полилися цівкою. Не втирала й не спиняла їх, бо не мала сили. Стомлена, змучена, вона ще держалась, не падала досі, а тепер одразу мов погнулася під великою вагою від тяжкого лиха і плакала, гірко плакала всіма наболілими грудьми. «Ой, мамо! Нащо ви покинули мене!» |