Зустріч

Борис Грінченко

Я вже давно оселився серед степів і рідко буваю в місті. Нема чого: забавки міські мене не ваблять, а хвилі життя розумового добігають до мене й сюди. То й байдуже мені місто.

Але одного разу, недавнечко, справа так склалася, що неминуче треба було до міста. Довелось їхати. Поїхав залізницею, за сутки став, де треба.

Гуркіт, гомін, поспіх так і обняли мене, як уступив я в те місто. Санки снують, скриплячи полоззям по снігу, трамвай гуготить, люди туди й сюди сновигають. І все це в тісних вулицях, що високими будинками пообставлювано, — і мов ярмарок у глибокому яру. Гучно, похіпно, клопітно і тісно, зовсім тісно. Ні, треба швидше звідціля тікати!

Справив своє діло, зазирнув у бібліотеку, забіг до театру — та й додому лагодюсь. Наостанці пішов дещо купити хлопцям своїм — подарунок з міста. Іду собі, поспішаюся, а вулицею багато народу йде — той тебе, а того ти зачепиш. Та, мабуть, я більш чіпляв, бо ніколи було гаятись. Уже доходив до тієї крамниці, куди мені треба, аж тут зненацька з розгону набіг на якогось добродія, що теж поспішавсь, як і я. Штовхнувшися зупинилися і глянули один на одного. Перед мене стояв чоловік, чималий на зріст, у кожусі з пишним коміром, у кашкеті з червоною околицею. Обличчя повне, темна борода, очі... Боже мій, де я бачив ці очі, ці гарні карі очі? Де я їх бачив? Я згадував це і зовсім забув попрохати вибачення за свою незвичайність. А добродій, бачивши, що я втупив у його очі, і собі зупинився, вдивляючись у мене. Так було, аж поки я нарешті догадався сказати, що треба, і вже ми розходились, як я згадав, у кого були ці очі...

— Холенко! Семене!.. — крикнув я.

Добродій зупинився знову, пильно глянув на мене...

Ми пізнали один одного.

— Василю! Яким способом? Та чи це ти?

— Авжеж, — кажу, — я.