На полі Вовк Овечку взяв,
Потяг сердешную в діброву —
Не на розмову,
А щоб із’їсти: він бажав
М’ясця свіженького давненько.
От взяв Овечку, обідрав,
Як знав.
Та й заходився хорошенько
М’ясце під дубом уминать, —
Аж на зубах кістки хрущать,
Їв Вовчик, їв — аж утомився;
Гаразденько удовольнився,
А все-таки всього не з’їв;
«Нехай вже, — каже, — другим разом».
М’ясце травицею прикрив,
А сам спочинуть ліг тим часом.
Неначе пан який — лежить...
А Мишенятко під вербою
Почуло, що м’ясце пахтить,
Та й крадеться поміж травою
(Яке мале, а вже хитрить!)...
От помалесеньку підкралось,
Взяло м’ясця та у дупло й сховалось.
Угледів Вовк, дарма що спав,
І на ввесь гай гукать зачав:
— Ой ненечко! Рятуйте! Поможіте!
Ловіте злодія, держіте!
Добро моє покрав!
Я в одному селі по ярмарку гуляв
Та й бачив диво:
Якийсь там становий хвинтив спесиво
Біля чумацьких хур.
Чого він там никав — усі на вус мотали...
От якось у його тарані в’язку вкрали,
А він гукає: «Пробі! Калавур!»
|
|
|
