— Дивись ти, як хвинтить зачав!
Неначе й справді пишна птиця! —
Так Камінь, лежачи в пшениці,
На дощик верещав. —
А глянь, іще й радіють люди;
Запевно, всі вони дурні, —
Аж чудно, далебі, мені!
Ну що їм від того прибуде,
Як дощ поналива води?
Хоч опісля вже й не ходи.
І росяно, і кально, скрізь калюжі, —
Погано та ще й дуже.
Та що вже будемо робить:
Самому всіх не перевчить!
Я тутечки лежу відколи —
Звичайно, мов мене й нема;
Де не покинуть — все дарма,
А й слова доброго не чув собі ніколи, —
Бодай їм дихать так!
— Мовчи лиш, дурню, не базікай, —
Тут став казать йому Черв’як. —
Сей дощик — радість всім велика,
Земля посхла була — от він її змочив;
Травицю трохи підживив.
Пашня зовсім була пов’яла,
Мов тая в’яла риба стала, —
Він їй головоньку підняв,
А добрим людям щастя дав...
А з тебе що? Лежиш, ледащо!
Такії лежні людям нащо?..
Лежи ж, коли лежати звик,
Та не базікай, дурню, дуже.
Буває, інший чоловік
Все приндиться, що довго служе.
А що в йому?
Те, що й у Камені тому.
|
