У одному селі була
Весела баба Шелестиха.
«Аби я добренько жила,
А більш копи не буде лиха! —
Шуткуючи, було і скаже, і моргне: —
Дивіться на мене!»
Всім весело, як Шелестиха скаче:
«Не треба нам того, хто плаче,
Сльозами коровай не бгать...»
Весела баба, що казать!
Раз на святках пішла куму провідать,
Погостювать і пообідать,
В беседі серце звеселить,
Дулівочки попить,
А на потуху —
Варенуху.
Оставсь у хаті Кіт хазяйнувать,
Щоб мишам волі не давать;
Сидів він цілий день під лавою даремно,
Аж покіль стало темно,
А бісова мишва нігде не шелестить;
Розсердивсь на таку дурницю,
Нюхнув угору — щось пахтить;
Він скочив на полицю
І з миски ковбасу під припічок поніс.
«Жди тих мишей, — подумав, — хай їм біс!
Се, певне, корисніше буде,
Недаром же смакують люди...»
Аж двері рип у хату із сіней —
Вернулась баба із гостей;
Як глянула — аж здивувалась;
Не думала, не сподівалась,
Щоб збожеволів Кіт, —
Хіба пристріт!..
Швиденько свічку засвітила,
Сама на лаві сіла;
Під припічком мурло сидить,
А баба головою хить та хить
І ну хазяїна журити:
— Так от як ти почав робити!
За те, що жив в теплі, в добрі...
Гай-гай! Сміятимуться кури,
Кричатимуть в дворі:
Ледащо Кіт, злодюга мурий,
Знущається над бабиним добром...
Його із хати помелом!.. —
А Кіт ковбаску уминає,
Неначе й не до його річ.
Бабуся знов: — І сорому немає!
Ковбаски захотів... який панич...
Се не панич, се чортова нахаба,
Се капость, се розор, а не користь... —
Дудукає п’яненька баба,
А Мурий їсть собі та їсть.
Що ж помоглось од бабиної казки?
Занапастив кільце ковбаски;
До половини, може, з’їв,
А то порвав і розкришив.
До прикладу я хочу так сказати:
Де треба настрашить, там нічого в кутку,
Як кажуть, прясти на тонку
І теревені розпускати.
|
