Десь у веселому краю
Зійшлися у гаю
Ведмідь товстий та волохатий,
Всесвітній пасічник-ласун,
Завзятий Цап-стрибун,
І телепень Осел ухатий,
Дурного розуму невдатний син,
Та передражник Малпенко Мартин.
Сидять, балакають під липою густою —
Хто бачив що, і де хто був,
Чи поблизу, чи, може, за горою,
Які новинки чув.
— Погано, братчики, без діла в світі жити! —
Так Малпенко Мартин розмову завершив.
Признаться, нігде правди діти,
І я, гуляючи, прожив;
Одначе, скрізь тиняючись, чимало
Всього побачить довелось...
Ох, трудно в світі жити стало!
Пора і нам придумать щось...
Ви не турбуйтеся, щоб довго не кортіло,
Я зараз хочу раду дать:
Музичить треба — от і діло,
Коли хотіли знать!
Зозуля накує музиці,
Сказати в добрий час:
Бенкет, весілля, вечорниці —
Покличуть всюди нас.
Нехай гуляють добрі люди
В своїй веселій стороні;
Їм хороше, і нам корисно буде...
Чи добре я кажу, чи, може, ні?
— Так! Добре! Будемо музичить! —
Ревнув Ведмідь, — розумна голова,
Не гріх і розуму позичить...
Робота гуртова.
І стали на тому: щоб слова не зміняти, —
Не гаючись се діло розпочати.
Днів через три вони в тому ж гаю
Справдили вигадку свою;
Роздобули баса, цимбали,
І скрипочка, і бубон є;
Прехорошенько посідали
Та як ушкварили — ой лишенько моє!
Хто в ліс, мовляли, хто по дрова.
Аж на ввесь гай луна гуде!
Ведмедів бас реве, неначе та корова
Із череди додому йде;
Цап на цимбалах паличками
І брязкотить, і дзенькотить,
Трусне борідкою або хитне рогами,
Мекече, бурмотить;
Між ними грає, не вгаває,
На скрипку Малпенко Мартин,
Кувікає, пищить, як іноді буває
Залізе порося у тин;
Осел силкується під кльоном,
Щоб всіх перемудрить,
І, як у діжку макогоном,
У бубон стукотить.
Злетілись гави і сороки,
Шпаки, чижі і горобці,
Регочуться, хапаючись за боки:
— Ну, так! Удрали молодці!
Нехай їй біс — такій музиці,
Сполохала наш тихий гай,
Не можна вдержаться ніякій птиці,
Хоч куди видно утікай...
— Ось цитьте-бо! — Мартин гукає, —
Почин невдатний іноді буває!
Тривайте, братчики, не так ми сидимо,
От зараз я попорядкую...
— Щось та не так — і я вже чую, —
Озвавсь Осел: — Ні, мабуть, не втнемо. —
А Малпенко йому: — Та ну-бо, — каже, — годі!..
Не знаєш ти: музиці грать —
Не горобців полохать в огороді...
Послухайте, кому і де сідать:
Ведмедику — під липою старою,
А Цапу треба під вербу,
Ослові — на горбу,
Я примощусь під бузиною. —
Заграли знов — ще гірш нема ладу!
Якраз на ту біду
І Соловей тут опинився.
Вони до його: — Ну, мастак, —
Ти здорово співать навчився, —
Кажи по правді, що і як?
— А що ж, — він каже, — вибачайте,
Ні те ні се:
Хоч десять раз пересідайте,
Немає хисту — от і все...
Почув я раз — старі сміялись люди,
Що квач притикою не буде;
Питаю: «Як?» — «А так, як бач,
Причина невелика:
Якая ж із квача притика,
Коли він квач?»
|
